Розділ 2. Перша зима

Зима в чужій країні — це окремий вид випробування.

Холод був не лише на вулиці. Холод був у квартирі, де обігрівач працював тільки за настроєм, у шафі, де лежало одне пальто на трьох, і в голові, де вперто виникала думка: «А може, додому?»

Ми жили разом, бо так дешевше і веселіше. Спали не завжди в зручних позах. Віка вважала, що я «розкидаюсь у сні, як риба на березі». Я стверджувала, що Рада «тихо плаче вночі» (це була неправда, вона просто сміялась уві сні).

Пам’ятаю вечір, коли в нас відключили світло.

— Свічка є? — запитала Віка в темряві.

— Є одна, — сказала Рада. — Але вона ароматична. «Ваніль і лаванда».

— Підходить. Романтично помремо.

Ми запалили ту свічку, сіли на килимі й розповідали одна одній історії, поки не охрипли. Рада розповіла про свою першу любов, яку вона «ніколи не забуде, але ім’я вже забула». Віка зізналась, що вона боїться собак, хоч усім каже, що їй байдуже. А я призналась, що в дитинстві вирізала ножицями волосся ляльці, а потім довго відчувала провину.

— Ти шо, маніячка? — спитала Віка.

— Ні, просто художниця.

— Як на мене, це одне й те саме.

Тоді вперше ми почали вигадувати наші внутрішні жарти. Один із них досі живий. Хто його придумав, ми вже не пам’ятаємо, але в нас є вираз «Зиновий пипка».

Це не людина. Це не місто. Це навіть не предмет. Це просто… настрій. Коли було щось безглузде, неймовірне, до смішного абсурдне, хтось із нас казав:

— Ну, це вже повний Зиновий пипка.

І всі розуміли. Пояснити це стороннім неможливо, та й не треба. У кожної дружби має бути хоч одне слово, яке розуміють тільки свої.

Перша зима: одна свічка на трьох

* * *

Робота, яка нас гартувала

Про роботу в нас склалося власне ставлення: вона платить, ми терпимо.

Віка працювала так, ніби кожна зміна — це бій за незалежність. Рада з усіма знаходила спільну мову, навіть із тими, хто взагалі не говорив. А я мала талант потрапляти в різні кумедні ситуації.

Одного разу я мала відповісти клієнтці польською. Слово вилетіло з голови, і я сказала перше, що спало на думку.

— Дякую вам, пані, ви дуже… смачна.

Клієнтка завмерла. Я теж. Віка відвернулась до стіни, і її плечі затремтіли.

— Я мала на увазі «симпатична», — прошепотіла я.

— Нічого, — з гідністю відповіла клієнтка. — Мені давно так не лестили.

Ми потім три дні не могли дивитись одна на одну без сміху.

* * *