З думою про Україну (поема)

Пролог

Минулого подих відчутний і нині,

Живе у піснях він, легендах, казках...

Стояв на околиці дуб в самотині,

Стійкий і могутній, як велет в казках.

Ростучи у полі вже третє століття,

З роками тут силу свою набирав.

І бачив він сльози, біду, лихоліття,

Разом із народом вкраїнським страждав.

Та люди безжально життя вкоротили –

Дорогу хотілось їм тут збудувать!

Під корінь зрубали цей вічності символ,

Адже всім відомо, що легше зламать...

І

Вертаючись теплого дня весняного,

Дівчина, що Галею звали в селі,

Побачила жолудь із дуба старого,

Взяла й закопала його у ріллі.

І кожного дня поливати ходила,

Вставала раненько й до дерева йшла.

З маленького жолудя  дуба  зростила

І тут свою долю дівчина знайшла.

Коли ж заміж вийшла, забула дорогу

До дерева того, що другом  було.

Полите дощами, не чуло тривоги,

Сльозами у хмарах тоді вже гуло.

ІІ

Невпинно роки, як птахи, пролітали,

Дубочок  зелений міцнішим ставав.

Усі перехожі під ним спочивали,

Бо затишок тихий він їм дарував.

З далеких країв, йшовши в пошуках долі,

Кобзар з поводирем тут сів відпочить.

Задумливо грати почав на бандурі

Мелодії давні, що знає весь світ.

Й пісні про козацькую славу лилися,

Про руських царів, Запорізькую Січ.

А дуб усе бачив і тільки журився,

І роздуми ці тихо слухала ніч.

Кобзар все співав про часи ті минулі,

Про гетьманів славних й простих козаків.

Голівоньки клали за наше майбутнє,

На зраду ніхто з них іти не хотів.

ІІІ

Щасливії дні в Україні настали,

Їх довго чекали вкраїнці усі.

Нарешті держава соборною стала,

Бо в ній об’єднались і Захід, і Схід.

Пожвавлення в селах і люди веселі.

Тож дуб наш знайомий неначе ожив.

І мир оселився у кожній оселі –

Таку Україну він бачить хотів.

Та маревом була та радість недовга!

Кати повернулись забрати „своє”.

І знов окупована... В серці тривога –

Свобода Вкраїни лиш мрією є ?!

ІV

Страшним і жахливим був рік тридцять третій...

Не чути ні сміху, ні жартів, пісень.

І в’їдлива тиша, і спокій цей мертвий

Не лише вночі, а й у сонячний день.

В селі не залишилось майже нікого.

( Їх тітка кістлява, що смертю всі звуть,

Забрала й повела далеко з собою )

Не чує нікого й знайомий наш дуб.

Ще вчора тут дітки малесенькі були

І жолуді їли під деревом цим.

Про голод на мить вони всі  забули,

Плоди  ці здавались солодкими їм.

V

Крізь постріли чути поранених стогін.

І танки гуркочуть, і села горять.

Прокляття кричить всім фашистам навздогін:

Навіщо жінок і дітей убивать?

Щитом непохитним для інших народів

Була Україна багато років.

І мала держава палких патріотів,

Їх віри в свободу дух в маси летів.

А дуб наш знайомий від жаху оцього

Тремтів і стогнав, і як ніч, почорнів.

Він бачив довкола багато страшного,

За ці довгі роки аж геть постарів.

VІ

Пройшло півстоліття, як ненька-Вкраїна

Здобула свободу й визнання держав.

І стала земля ця соборна, єдина,

Такою і бачив її наш  Кобзар!

Епілог

Стояв на околиці дуб в самотині,

Стійкий і могутній, як велет в казках.

Радів він зі злагоди й миру в країні.

І тепер вже йому не знайомий був страх.

Та й хто ж міг подумать, що люди байдужі

До свідка подій всіх, веселих й сумних.

Тож знищили дерево поштовхом дужим

І навіть рука не здригнулась у них.

Коли ж чорну справу вони закінчили,

Дорогу не стали у світ прокладать.

Лиш корінь від дуба вони залишили

Й покинули в полі самого вмирать.

Та дуб наш не згинув, як та Україна,

Яку зневажали й топтали усі.

Він паросток новий пустив із коріння,

Надію на щастя у кожній душі!