Ти

Знову вокзал. Я так хочу додому. Скоріше б все забути. Швидше, швидше. Потяг, квиток, місце.
Коли вже відправлення? Не хвилюйся, Соля. Скільки разів таке було...Повертаю голову в сторону проходу і бачу його. Боже, ну чому саме в цей вагон. Хоч би не побачив, хоч би. Фух, наче не помітив. А якщо я захочу в туалет? А він мене побачить? Зробить вигляд, що незнайомі? Ми ж попрощалися.
Закрила очі і повільно дихаю. Все буде добре. І чую голос, його:"вибачте, ми не могли б помінятися місцями?". Я відкриваю очі і бачу, що він розмовляє з сусідом по кріслу. Ну навіщо. Серце починає калататися. Сусід з піднятою бровою дивиться на мене, я киваю головою. Він встає. Ну і для чого я кивала?
- Привіт, - дещо знервовано каже він.
На його привітання я просто киваю головою. Мовчання. Я порушую мовчання.
- Летиш?
- Угу.
Я натягнуто посміхаюся. А він дивлячись пеперед себе каже: "Збирався"
Я здивовано дивлюся на нього.
- Я збирався. Я планував це з самого початку. У мене було б все прекрасно. Але, знаєш що? Я не хочу. Уявляєш, не хочу, не можу, - дещо істерично сміється він, - у мене було все. Кар'єра, визнання, можливості там. Я був щасливим. Чи просто думав, що був щасливим. А тут з'являєшся ти. Я мав проігнорити свою цікавість. Але я хотів дізнатися хто ти...
- Хто я? Ми ж були незнайомі, чи ти мене бачив до цього? - здивовано питаю я.
- Ти любиш Екзюпері, радянські стрічки, ну і Азію, - не дивлячись в очі каже він. 
- Ну да, я ж казала про Азію, ти розповідав про стіну... Почекай, Екзюпері? Я не... Ти був тоді у потязі? - трішки голосно питаю.
- Був. Сидів позаду тебе. І звідки ти така незалежна взялась!? Я мав піти одразу після конференції. Але ні, мене затягнули на тей фуршет. Я сів за ту барну стойку. І там була ти, знову. Потім я побачив тебе на вулиці. Ти не знала як дійти до готелю. Я це знав. І мені стало цікаво, яка ти. Не просто чути тебе, а говорити з тобою. Я мав летіти... - імпульсивно відповів він.
- Так лети! - я ледве стримую сльози, - - Я.. Я...я бачила тебе на наступний день. Ти був таким веселим. Я подумала, що так і має бути. То була лише прогулянка. І я змушували себе забути тебе. Я не маю право на тебе. Лети. Щоб потім не жалкувати. Я ледве заспокоїлась. Ти був весь такий прекрасний, зі своїми словами, подорожами. Я будувала навколо себе стіну, і ніхто не мав її зруйнувати. Але ти...чого ти так пахнеш, говориш, дивишся, жестикулюєш. І ця каблучка на великому пальці. Цей браслет з міді. Ти що знущаєшся? 
- Знущаюся? - здивувався він. 
- Так. Мені це подобаєшся. Все в Тобі, - я показую на нього, - взуття, одяг, зачіска, очі, голос... - що я взагалі зараз кажу, він сорому я закриваю лице руками. 
- Лети! - опускаючи руки кажу я. 
- Для чого? Співати пісні про любов, свободу. Грати ролі закоханих, які заради любові здатні на вчинки!? А самому відмовитись від шансу стати щасливим? Для чого скажи? Мати купу ролей, але не зіграти головної? Я хотів поїхати і забути цю країну. А ти, в мені щось пробудила. Сором, патріотизм, та все. Бо ти про це з такою пристрастю розповідала. Я мав їхати. Але дивлячись на тебе, я вже не можу, - він взяв мою руку в свою. 
У мене течуть сльози і я не можу їх зупинити.
- Я ненавиджу немитий посуд, - схлипуючи кажу я. 
- Я теж. 
- Я не люблю коли шампунь відкритий, - далі реву я. 
-  Я теж. Знаєш, що я люблю? Рано вставати і дивитися як сходить сонце. І історичні фільми, - він повертає голову і бачить, що ми своїм діалогом привернули увагу і тихо каже, - я в тобі тону. І готовий робити це завжди. 
Я плачу, він мене обіймає і каже: "Марк" 
- Що? - я підводжуся і дивлюся на нього. 
- Мене звати Марк. Ми так і не знаємо один одного імені. 
- Соля... Тобто, Соломія, - він витирає мої сльози і посміхається. 
- Я не така. Я не плачу. Це просто... 
- Ти мені подобаєшся. Ні, навіть більше. Два дні. І ти змінила моє життя. Повернула в зовсім інший напрямок. А я, навіть не сперечаюсь. 
- Ти будеш жаліти. Не зараз, потім, - без емоцій кажу йому. 
- А чому я не можу стати щасливим вдома? Відкрити свою справу. Розмовляти рідною мовою, співати нею, говорити. Я буду мати все, що схочу. Ти ж будеш поряд. 
І він мене поцілував. Про такий поцілунок нікому не розповіси. Його навіть не можна описати. 
Немає слів. Я повертаюся додому не сама.

Публікувати його історію?