Епілог

Не знаю на скільки з нами пов‘язаний космос, але думаю, що кожен народжується разом з зорею. І тільки народжене вже тримає кулачки, типу: «світ буде мій!». Напевно так і має бути, просто ми, дорослі, забуваємо про цю силу. 
Дитинство часом безтурботне і зараз ми думаємо: «які ж ми були щасливі!», а зараз для посмішки треба тисячі причин. 
Але, я знаю одне, треба вміти ставитись до проблем як до пригод, бо вони неодмінно відкривають в тобі хоробрість. Ми признаємо вище стелі, ламає свій уклад і розуміємо, що за межами теж є горизонт і він безмежний. 
Я не знаю, що таке любов. Напевно це один з найбільших мінус самотньої людини, її серце починає черствіти. Занадто багато запитань без відповідей, а головне: «як ще вчора чужа людина може стати для когось рівнозначною всесвіту!?». 
Не мені казати про закони долі, але часом наше життя схоже на потяг, ми постійно в дорозі кудись, і не рідко зупиняємось, щоб відкрити двері для пасажирів. З кимось подорож у нас занадто коротка, і вони дарують нам декілька слів і зникають, назавжди, і ми лише іноді їх згадуємо, думаючи для чого наші дороги перестрілись, але причина є, і може в старості ми про це дізнаємось. А з кимось мандри у нас довгі, такі, що здається наче вони були і будуть завжди, але часом вночі вони сходять на перону, без слів, гублячись серед тисячі пересічних. І ми самотньо відправляємось далі, довга дорога у невідомість, поки на горизонті не з‘явиться зупинка, але така, що нам захочеться зупинитись.  
У кожного своє щастя, маленьке для когось, але для нас воно означатиме все. 
Одного дня, ми неодмінно зустрінемо інакшого, схожого на море. І ти неодмінно відчуєш, що світ зупинився. Але я не збираюсь нікого чекати і кожного разу виглядати у вікно, я збираюсь танцювати під дощем! 
Не знаю на скільки любов вічна, бо занадто часто лунає: «я буду любити тебе завжди», а от чи це «завжди» дотягне до завтра. 
Нас неодмінно мають полюбити за нашу дивакуватість! 
Я вважаю любов - бонусом. Хтось зустрічає її авансом і все життя доводить, що вартий відданості. А хтось, отримує як нагороду, бо життя занадто часто дарувало випробування. 
Світ шалений, і навіть коли безсоння чи встаєш зранку без настрою, знай, відчай приходить, щоб зламати сильних, бо слабкі вже так на колінах. 
Кожного дня, кожної хвилини ми маємо вчитись, жити. Стати незалежним і вільними, а погляд має чарувати своєю таємничістю. 
Слова легкі, безтурботні, але в в іншу хвилину вони бути пронизливі як стріла.
Треба сміятись, навіть коли плачеш, бо відчай і втома мають знати про твій характер. «Ха, я сміюсь вам в лице, ви ніколи не отримаєте мою душу!». 
Треба стати величним, і про це скаже твоє життя. Я не знаю на скільки довга наша дорога, але сподіваюсь, що пам‘ять про нас буде вічна. Ми будемо крутими бабульками і наші онуки будуть благати наших дітей відвезти їх до нас. Шах і мат! 
Ми не добрі і не злі, не мовчазні і не балакучі. Самотність для нас просто пф діло, а шумна компанія як привід показати свій чарівний сміх. 
Цей світ наш, і я не збираюсь казати ніколи, що «всі так живуть і я якось буду», ні, навіть і не збираюсь. От коли світ стане догори дригом, серце шалено заб‘ється, от тоді... а так, я вільна птаха і не збираюсь міняти свободу на буденність, бо щастя з кимось це подвійна свобода і точно не схожа на сталість. Мене зачарує таємничість, тотальне розуміння і тиша, коли без слів все ясно. 
Вище клюв, крихітко, ми будемо літати!