Три закони дива

• Ти віриш в диво? – спитала мене Еліза, помахуючи сірим пухнастим хвостом.
• А маю? – відповіла я питанням на питання. – Сумніваюсь, що мене вже щось може здивувати.

Ми сиділи на балконі. Вона уважно вдивлялася в повний місяць, що виблискував, як великий рум’яний млинець, тільки-но знятий з пательні, а я блукала думками в космічному просторі, вимереженому міріадами зірок і гріла руки філіжанкою мелісового чаю.

• А варто було б вірити! Як же дива можуть статися, якщо ти закрила перед ними двері?! – лиш вухом повела співрозмовниця.
• Тобто закрила двері? – від подиву,  я навіть погляд перевела з холодних зірок на володарку теплих лапок.
• Це ж головний закон всіх див : « Диво зобов’язане статися у випадку, коли людина відкрила двері своєї віри в них і, що не менш важливо, вирушила їм на зустріч», - пояснила мені, як немовляті Еліза. Хоча, мені здається, що на відміну від мене, немовлята цей закон знають.
• І як я маю відчинити «ті самі» двері? – без ентузіазму запитала я, похнюпивши носа над чаєм, в якому безтурботно прогулювався місяць.

Попеляста молода кішка встала, потягнулася, пройшлася по підвіконню, тихенько щось муркотячи, зігнала нічних метеликів, що вільно примостилися під фуксією (чим вони їй заважали, я не зрозуміла), уважно і зі всією серйозністю вгляділася в глуху темінь кімнати, а потім повернулась на своє місце і лягла примруживши очі.

• Отже слухай… Диво - це позитивно заряджена енергія, найчастіше у вигляді мильної бульки, що вільно переміщається у просторі і часі, за власним бажанням, та має здатність ставатися.
• А чому у вигляді бульки?
• Не знаю, але ми, коти, їх бачимо саме так. Не переривай, будь-ласка, - сказала пухнаста, з легкою роздратованістю помахуючи хвостом. - Так ось, дива самі обирають де, коли і для кого ставатися. Але за умови, що людина, для якої диво захотіло статися, відкрила двері зі свого світу у їхній. Насправді, див безмежна кількість і з переходом в наш простір вони трансформуються в найрізноманітніших виглядах. Однак, бувають і досить не приємні речі. Зазвичай для див. Уявімо, що якась людина таки відкрила двері і з нетерпінням чекає на диво. А його все нема і нема. День, два, місяць, рік… Їй набридає чекати і вона просто зачиняє двері. Все. Термін здійснення див вичерпано. Та як би не так! Насправді ж, дива ставалися! І не раз чи два. Просто людина придумала собі щось конкретне, неосяжне і чекала-чекала… А вони були. Маленькі. Зовсім поруч… І ти собі навіть уявити не можеш, як вони страждають, коли ніхто не помічає їхніх зусиль.  Бувають й інші ситуації, але вже з вини див. Є серед них такі, що хочуть статися у декількох людей одночасно, але в різних місцях. І ось тут, виходить, іноді, ціла катастрофа. Людина, якій конче потрібне диво, може його не дочекатися, бо воно заблукало. В такі моменти, ситуацію може врятувати інша людина, котра знає маленьку хитрість. Ця хитрість полягає в тому, щоб допомогти диву статися шляхом наповнення простору позитивно зарядженими матеріальними чи імматеріальними часточками, до якого диво примчить, як до магніту.
• Ого… - задумливо озвалась я. – Ніколи навіть увити не могла, що диво - це настільки серйозно.  Невже справді так?!
• Хм, а ти думала! – з непохитною впевненістю додала Еліза.
• Що ж, тепер, певно, маю вирішити, як відкрити свої двері дивам…

Нічна тиша охопила все навколо і кожна думка здавалась занадто гучною. Вільний вітер останньої літньої ночі легко ширяв у кронах  сонних дерев наспівуючи колискових. Мелісовий чай давно вистиг і став схожий на далеке темне небо, таке ж холодне і бездонне. Еліза поклала голову на м’які лапи і примруживши жовто-зелені очі спостерігала, як місячне проміння перлинами танцює поміж пишних вусів.

Вирішивши, якщо повірю в диво, все одно нічого не втрачу і спробувати все ж таки варто, теж прикрила очі насолоджуючись миттю. Перед очима кумедно плигали мильні бульки, линули до людей по золотих нитях-доріжках і ставалися, ставалися, ставалися….

Від споглядання такої чудернацької картини мене відволікло щось, що заставило ніс нестерпно свербіти. Відкривши очі, я ,від несподіванки, заплющила їх назад. Коли розплющила вдруге, виявилося, що вже весь білий світ був залитий теплим сонячним промінням. По моєму обличчю, без докору совісті, чимчикував сонячний зайчик. Невгамовні пташки радісно співали оди новому дню. А на підвіконні, як і раніше безтурботно лежала Еліза, біля фуксії літали вже кольорові метелики. Тільки у великій філіжанці холодного чаю, як маленький кораблик, плавав перший пожовклий листок, а поруч лежав папірець

«Три закони дива:

1) Завжди вір

2) Помічай навіть найменші

3) Створюй»