Як це так?

 Як це так? Як так склалося, що найрідніші люди, які ділили зі мною не лише пиво, а й біль, стали зовсім чужими? Чому я виплакуюсь тим, з ким ледь знайома? У місті, яке зовсім не моє.
 Минула я вважала себе найкращою. Але вона навіть плакати собі не дозволяла. Створювала образи замість того, щоб бути справжньою, нікого не підпускала до себе, кричала на кожному кроці: "Я сильна!" Та кому здалося це знати? Тільки ще більше поламають, щоб довести зворотне. Але й... Минула я знала, до кого вона завжди може звернутися. Знала, що хоче робити та й узагалі хотіла щось робити. Вона мала стабільність. І хоч стабільність сповільнює прогрес, вона дає відчуття спокою. Тепла, безпеки. А зараз...
— Рідненька. - Каже мені людина, яку я й трьох місяців не знаю. - Як це завтра не прийдеш? Я чекаю.
— Сонечко, не хвилюйся, ми з тобою. - Уже на наступний день підбадьорює мене зовсім інша людина.
— Та ну? Ти точно йому подобаєшся. - Запевняє новий найкращий друг і простягає мені банку Revo. А в телеграм-каналі ще один приятель ставить лайк новому віршу, знов про того самого Т.
 Моя найкраща подруга Софія залишається зі мною довше. Їй я пишу завжди й вона справді багато знає про мене. І хоч, я боюся казати їй таке, щоб за законами карми, не втратити, як інших, однак, Соня — моя найрідніша людина.
 Але... Усі ці люди розкидані по різних містах, які я стала так часто навідувати, що вони тепер відчуваються моїм домом. У той час, коли в рідному Вишневому... У мене не залишилося нічого, окрім батьківської хати. І нікого.