Т

 У різні часи доби метро відчувається зовсім по різному. Та й узагалі, день є часом дій, вечір — думок. Мабуть, добре, що в цьому щурячому колесі, я взагалі ще відрізняю часи доби. А, може, і ні. Може, було б краще, якби я просто жила. Жила без цього адреналіну, який так і скаче в крові щодня. Навіть звичайний студентський конкурс кричить, що я маю вкласти всі нерви, аби перемогти. І я це знову роблю.
 Що мені хочеться від цього? Почути в черговий раз: "Вона молодець. Вона в цьому семестрі займає всі перші місця"? Отримати надбавку до стипендії? Довести собі, що я чогось гідна? Уваги?
 Можливо, і щось із цього, але найбільше мною керує прагнення бути кращою у всьому. Я не переношу поразки. Я не переношу смороду слабкості.
— Вітаю з перемогою.
— Дякую. - Усміхаюся, коли хлопчина тисне мені руку. Хоч Т був вболівальником від групи старшого курсу, яку ми обігнали на декілька балів, але також він був моїм другом. Чи навіть...?
 Ми з Т зовсім полярні. Він ніколи не пив, не курив, не лаявся. Т був добрим і ввічливим. Але ніколи не засуджував мене за мій шлях. Тут він був моєю підтримкою. І, здається, не казав нічого складного, неймовірного, але... Чомусь мені було так добре від цих слів. Бо ніхто мені й простого "У тебе є я" не казав.
 Тільки що означало це "я" для нього? Відданий друг чи той, хто кохає мене, так само як я його? Багато разів я намагалася відпустити цю думку, не ускладнювати все, але... Поверталась до того, що хочу це почути.