Із саду про розсаду

А тепер трішки новин у робриці "Із саду про розсаду"!
Саджу розсаду. Стоп'ятнадцять зелених рослин, які раювали на підвіконнях мого помешкання з початку весни і до сьогодні. Рослинки міцні, ситі і вгодовані, мов поросята на Великдень.
Ще б пак! Сон, полив і поживне харчування - усе строго "по розпісанію". У помешканні вони видавалися всепереможним амазонським лісом. А тут - у широкому білому світі,  на відкритому повітрі - стоять, мов зграйка студентів-першокурників перед поселенням у гуртожиток. Маленькі,  збентежені і перелякані.
Новим прихистком для сеньйорів-помідорів і степанів-баклажанів служитиме насипна грядка - монументальний відкритий ящик, зроблений із дубових, просмолених лляною олією дощок. Із до чорта дорогим і поживним грунтом всередині. Доки він - ящик - був порожній, трохи нагадував труну. І мені дуже кортіло в ній полежати - попривикать, так би мовити, до землі. Вік то вже не юнацький. Але зараз солодка і запашна земелька волого чорніє у конструкції і в голові моїй крутиться думка: "Трипільці були землеробами". До чого тут трипільці?- хтозна - та й з помідорами вони розминулися на парканадцять тисячоліть та культур... Втім, зараз я кличу усіх трипільських богів родючості - аби благословили і укріпили у вірі та корінчиках моїх вихованців.
Та замість трипільської богині приходить сусідська кішка. Руда, товста і нахабна. Дивиться на те, як розселяю пасажирів у свій городній ноїв ковчег. Сувора і вусата. Вилита тьотя Свєта - комендант гуртожитку академії мистецтв, де колись промайнули у труді і фарбі шість моїх студентських років.
Здається,просто  зараз ця волохата тьотя Свєта голосно пронявчить до зеленої невихованої молодьожі  "Тримати порядок! Вхід і вихід до 22 год! В кімнатах не палити! Я вам покажу Кузькіну мать!"
Одразу звідкілясь виповзає Кузькіна Мать - жукоподібне створіння на шести лапках. 
Затримується недовго, розчепірює крила і летить геть. Мабуть  терміново розказати "своїм" радісну новину - про моїх переселенців.
Сміюсь, копаю крихітною лопаткою зручненькі ямки, висаджую свої пещеників рядками. Шепочу кожному старозавітне "Плодіться і розмножуйтеся!"
Смугаста тьотя Свєта втрачає інтерес до мого дійства, повертається задом і кудись йде, задерши хвоста. Одразу перетворюється з тьоті Свєта на дядю Стьопу. 
Над землею гойдається терпкий помідорний аромат. Десь далеко вовтузиться у колисці літо.Зверху нам усім посміхається прадавнє трипільське сонце.
І сорок восьмий раз у житті мені здається, що все ще - попереду.