Розділ 41

Подорож до кордону була виснажливою. Навіть роздобувши кілька коней, більшість із них вже скоро почали скиглити. 

— Я не відчуваю власної дупи, — скаржилась Елайза, бачачи в очах Мірти й Джоста такий самий біль. 

Подорожувати на конях їм ще не доводилось, а за кілька днів подорожі це почало здаватись набагато виснажливішим за ходьбу лісом уночі. Однак ясновидці не скаржились. Хоч вони ніколи й не подорожували на конях, вони робили це безліччю інших способів, коні серед яких точно не були найгіршими.

— Впевнений, це не через коня, — кинув Марелій, не дивлячись на неї. Елайза кинула на нього сердитий погляд, та чоловік цього не помітив.

Кора також почувала себе некомфортно через стегно. В перший день воно навіть кровило, а зараз нога її просто швидко німіла, й дівчині було дещо легше не звертати на це уваги. Головне не робити зайвих рухів. 

Дівчина і так відчувала себе винною. Надто багато тієї ночі пішло не так. Кожен з цих людей ризикував собою заради… Неї. Грег не мав жодних магічних здібностей, проте рішуче кинувся в бій. Джост не вмів битися взагалі, але був вимушений вигадати щось, аби зберегти їх. Марелій… Ну, може він й любив бійки, однак також ризикував. Еріка взагалі там не мало бути. Не в селі, де кожен його знав й ненавидів. Кора була вдячна в першу чергу Грегові за те, що друг, попри власну неприязнь до Еріка, переконав свого батька відпустити його. Мірта й Елайза… Вони стільки вислухали у свій бік просто через те, що врятували її. А Кора… Кора не змогла перетворитись, бо спочатку вважала, що це зайве, а потім стало вже надто пізно. 

— А ви впевнені, що ми пройдемо кордон? — озвучила загальне питання Елайза, побачивши доглянуті віконця й людей у черзі. Ті були пристойно вдягнені, мали при собі чудові валізи, тоді як їхня компанія виглядала немов бандити. Брудний одяг, спітнілі обличчя. В кого стара сумка, в кого мішечок з пожитками. 

— Не переймайтесь через це. — Мовила Мірта, дістаючи зі своєї барсетки листа. Махнувши ним перед обличчями супутників, дівчина кивнула Джосту: — Стань кудись всередину. Не будемо зайвий раз провокувати прикордонників твоєю поведінкою. 

Лист від Фредеріка Освіля хоч і не був відповіддю на всі запитання прикордонників, проте проігнорувати його вони не могли. Щоправда, довелось стирчати на кордоні кілька годин, аж доки ледь не кожен працівник запевнився у тому, що підпис і печатка не були підробкою. 

Аж от, нарешті, потяг. Кора ще ніколи у своєму житті не бачила такого, хіба що на картинках в татових книжках. Швидко оглянувши його, дівчина зайшла у вагон, тоді як Елайза, що також ніколи не бачила потягів, здивовано кліпала, оглядаючи його. Навіть не зважаючи на те, що майже всі вже були всередині, дівчина не була певна у тому, що хоче опинитись там. Ніби в шлунку якого залізного монстра. Чиясь рука схопила її за балахон ззаду біля шиї, немов те кошеня, й потягнула до входу. 

— Йди вже, — ну звісно, Марелій. Ніхто, окрім нього, не поводився так безцеремонно. Вона не встигла нічого зробити, опинившись перед сходами вагона, та чоловік, схопивши її за стегна, підняв на сходинку й ступив за нею. Ніби був впевнений, що дівчина захоче втекти й тому закрив собою шлях для відступу. 

Це не був звичайний вагон. Здається, президент виділив їм один з тих, що були призначені для перевезення важливих гостей, адже тут було все — в першу чергу, купе з душем, кілька купе для сну й ресторанний відсік. 

— Це неймовірно! — поділився враженнями Грег, витираючи мокре волосся рушником — якимось дивом хлопцю вдалося втиснутись у чергу між дівчатами до душу. Ерік зайняв один диванчик біля столу, бажаючи розпрямити спину. Він давно вже не здійснював таких далеких подорожей і був дуже вдячний Освілю за те, що той так попіклувався про них. Марелій без зайвої скромності почав пошуки чогось вартого його уваги у барі. Джост дрімав, склавши руки на груді й притулившись до вікна. 

Пейзажі за вікном швидко зміняли один інший. Поля згодом перейшли у ліси, а тоді їх змінили гори. Трохи відпочивши, всі зібрались у ресторанному відсіку. Марелій так і не знайшов алкоголю, за те поставив на стіл перед ними купу снеків, горішків і сендвічів, яких і сам в житті своєму ніколи не бачив.

— Аж не віриться, що я могла від такого відмовитись! — поділилась Елайза, смакуючи якийсь дивний, проте цікавий смаколик. 

— До речі, куди ми прямуємо? — спитав Марелій. — Поки виглядає так, наче це наш останній обід перед жертвоприношенням. 

Джост, почувши це, закотив очі.

— Повз Механікос. Тут ми не можемо залишитись з очевидних причин. Якщо, звісно, тобі не сподобалось відбиватись від лілових мантій. 

— У Пустелі. Потяг довезе нас до іншого кордону, а тоді до Пустель, — Мірта вирішила бути більш дружньою, та Марелій, почувши її відповідь, лише посміхнувся. 

— Пустелі? — задумливо запитала Кора, вдивляючись у гори за вікном.

Це було місце, що не належало до жодної з країн. По тій лише простій причині, що життя там можливим не було. 

— Ідеальне місце для сховку, — кивнув Джост.

— Або для дослідів, — помітив Марелій.

Ясновидець гучно здихнув і поставив руки на стіл.

— По-перше, нас більше ніж очікувалось й здібності всіх Освілю невідомі… — почала було поряд Мірта, та Джост перервав її, ставлячи питання: