Розділ 39

Чекати у лісі було досить… Нудно. Він залишався тут, доки Кора, Грег і Джост ходили по хатах. Дивно було усвідомлювати, що є на світі батьки, що хотіли б знати про своїх дітей. Йому було дивно. Бо його батьки не шукали хлопчика. Лише отримали свій мішечок монет і в ліпшому випадку того вистачило на кілька безбідних років. Можливо, один. Марелія тішила ця думка. Він колупав паличкою сиру землю в очікуванні, доки всі ці церемонії прощання добіжать кінця. Як раптом, йому спало на думку, що десь там, де раніше займав свій простір Сандерс, зʼявилась інша картинка — це вже не була квартира Еріка й навіть не ринок. Його чудовисько, відьма, швидко рухалась. Він вже почав злитись, але дівчина… Наближалась? Марелій похмуро обернувся до лісу. Звісно ж, нічого не побачив. Ліс не маленький й дуже густий, саме тому так надійно прикривав Ісолів від їхніх військ. Кинув погляд у бік села, помітивши кілька людей у плащах. Нічого особливого. Цікаво, Кора й Джост так само відчувають наближення своїх “партнерів”? Якщо відьма втекла, він її вбʼє. Але якщо так, чому тоді та бігла в його бік? Вона ж так само мусила відчувати його. 

Кілька фігур наближались до домівки на краю вулиці, дізнавшись, що саме там мешкає сімʼя Алістерів. Милі люди — ці істрадельскі селяни. Такі любʼязні й миролюбні. В Механікосі дверей би їм не відкрили. 

Кора обійняла маму, ледь втримуючи власні сльози. Дівчина й не думала, що мати дуже зрадіє, дізнавшись, що донька зустріла людей зі здібностями. Таких же, як вона сама. Колись, в її дитинстві, батьки дійсно хотіли дізнатись про її здібності, та з часом… Їй було боляче навіть думати про те, аби відпустити дитину, Кора це розуміла. Однак була дуже вдячна мамі за те, що вона, хоч і зі сльозами на очах, проте погодилась. Джост, продемонструвавши краплю своїх здібностей на доказ, тепер сидів й витріщався на портрет пращура сімʼї Алістерів. Трохи поміркувавши, Кора підійшла до нього й зняла його зі стіни.

— Я… Мушу це забрати. Здається, прапрадід був дуже популярним і відомим в інших країнах… — сказала дівчина. 

Прощання з мамою було б довшим — жінка вмовляла їх залишитись хоча б до ранку. Сльози, обійми, купа настанов, та в якийсь момент Джост їх поквапив. Ще одні обійми, та нарешті, дівчина попрямувала до дверей. Джост відчинив їх й помітив здивованого чоловіка у лілово-золотистій мантії, що якраз підняв руку, аби постукати.

— Тут живуть Алістери? — спитав він. 

Зробивши короткий вдих, Джост відповів:

— Перепрошую, ви, мабуть, помилились.

— Ей, я знаю його! — вигукнув хтось позаду чоловіка у мантії. — Це ж той чувак, що вдерся до Зали Реліквій!

Джост не знав, як йому вдалося, та мабуть, на адреналіні зміг швидко поставити правильне запитання. Й, побачивши куди буде спрямований удар, чоловік ухилився.

— Коро, рятуйся!

Однак дівчина його не слухала. Кинувши портрет, Кора схопилась за перший-ліпший предмет й жбурнула його у нападника. Не можна було перетворюватись на вовчицю — було б ліпше, якби її здібність залишилась у таємниці. Хтось із нападників крикнув взяти їй живими. Та довіри це не вселяло. Кілька людей повалили Джоста на спину й один пробрався крізь нього всередину. Кора кинула у нього ножа, що підібрала навпомацки, й кинулась до матері. Серце гупало у вухах, заважаючи думкам. Дівчина відкрила вікно, та мама вмовляла її виходити першою. 

— Мамо! — голос Кори зірвався на крик. Жінку довелося штовхати, аби вона послухалась. Джост підвівся й одразу кинувся на чоловіка, що йшов на дівчину з матірʼю з ножем, що Кора так услужливо сама йому й жбурнула. Чоловік схопив його, підняв у повітря й, розвернувши, кинув у його побратима. Виграв дівчатам ще кілька секунд. 

Грег йшов цілком задоволений із сумкою, перекинутою через плече. Першим він почув крик. Тоді побачив скупчення народу біля домівки подруги. Сумка впала на землю, й хлопець кинувся назустріч Корі. 

— Марелію! МАРЕЛІЮ! — щосили кричав Грег. Хоч би він почув. Хоч би почув. Треба було не залишати його у лісі. 

Здивований вартовий у мантії обернувся на крик й Грег, скориставшись цим, одразу зробив випад в його сторону, радіючи, що взяв із собою свій меч для тренувань. Деревʼяний навчальний меч був прекрасним засобом у для вимикання надаників. Кора неподалік від нього захищала маму, відбиваючись від іншого нападника. В середині дома почувся постріл, а тоді хтось із людей у мантіях гучно віддав наказ не стріляти. 

Дивні вигуки вночі. У них сьогодні свято чи що? Марелій здивовано уставився в бік села — здалося, він почув власне імʼя. Однак тут позаду нього зʼявилось кілька людей. Чоловік не побачив одразу усіх, але, збагнувши, що його відьма так само невпинно наближається, на мить замешкав. А тоді зрозумів, що той вигук і справді був його імʼям.

Марелій зʼявився немов нізвідки. Безжалісно увіткнув кинджал у ворога, що був зайнятим Грегом, й, злизавши кров, тут же хижо втулився у чоловіків, що затискали дівчину й жінку позаду неї в глухий кут. Хлопець побіг за ним, та Марелій наказав тому допомогти Джосту. Грег побіг до будинку. Помітивши, що на нього насуваються, нападник різко зробив випад у сторону, однак Кора, злякавшись, що той поцілить у маму, метнулась за ним. Чоловік вмить розібрався з ним, щойно наздогнавши, проте тут між Корою і її матірʼю зʼявився ще один чоловік у мантії, й схопив жінку, приставляючи пістолета до її шиї. 

Прозвучало кілька пострілів. Марелію довелось відступити, аби ухилитись, однак роздобути ще крихту крові від наступного противника він встиг.