Розділ 34

— Вона кудись рухається, — сказав Джост, щойно погляд його став осмисленим. 

Мірта спохмурніла. Прізвище дівчини допомогло їм поставити правильне запитання й тепер чоловік використовував його, аби зазирнути в майбутнє. 

— І що ми робитимемо? — стомлено спитала дівчина. Вона опустилась на сходи й відкусила яблуко, вкотре радіючи, що вони прийняли пропозицію президента Механікоса. Позаяк пошуки рудої дівчини зі здібностями були вже не лише їхнім бажанням, а й цілою операцією, на неї їм виділили грошей. Достатньо грошей, аби дістатись Ісоліва, міста, поряд з яким ймовірно жила їхня ціль, й винайняти собі непоганий номер. Це вам вриватись до пустих домівок у пошуках ночівлі. 

Джост ще раз підняв очі на шпилі замка у центрі міста. 

— Це точно воно, — мовив чоловік. 

Мірта кивнула — вона також бачила ці шпилі у власному видінні. 

— Так, згодна.

— Тоді зачекаємо тут. Куди б вона не рухалась, мала б повернутись сюди.

Дівчина задумливо кивнула.

— Думаєш, ми правда можемо це? Можемо… Змінити щось? — спитав чоловік, сідаючи на сходи поряд із нею.

Мірта здивовано поглянула на нього. Дівчина знала історію свого компаньйона. Джост роками жив у місці під назвою Центр. Його катували. Вона бачила бридкі шрами на його спині й бачила клаптик чорної шерсті, вшитої у його шкірну на лопатці. Його били інші діти, такі самі як і він. Над ними знущались, й вони знущались. Джост був не таким. Він залишався пацифістом навіть тоді, коли від цього залежало його здоровʼя. Чоловік говорив їй, що був надто слабким, аби дати відповідь, та Мірта знала його вже кілька років — він й мухи не образить. Він міг постояти за себе. Просто не хотів. Можливо, саме тому дівчина його знайшла саме там. На даху найвищої у Біготі будівлі. Один доторк змінив рішення Джоста. Він перестав відчувати інших, вже дорослих дітей із Центру, натомість перемкнувшись на неї. Перестав боятись, що будь-якої миті доктори повернуться за ним за наведенням його “братів”. І все ж, чоловік роками залишався байдужим. Він любив її, Мірта це знала. Піклувався про неї. Хотів бути поряд, бо вони разом склались в одне ціле, немов пазл. Вони підтримували одне одного, допомагали одне одному, ділились переживаннями, а потім й знайшли мету. Тільки от це була її мета, Джост просто приймав її, та очі його не горіли. Він був живим, але десь у душі лишився байдужим. Чоловік жив, бо так було треба, а насправді частина його душі й досі лишалась там, на даху. 

І ось тепер, вперше в його голосі Мірта почула надію. 

Пацифіст, що роками не бачив іншого виходу, окрім даху височезної будівлі, нарешті побачив кращий варіант. 

— Так, — впевнено мовила Мірта, спостерігаючи за чоловіком у формі, що купив щось у продавчині, яка зараз ніжно цілувала того в щоку. Ісолів досить близько до фронту. Місцеві кажуть, за лісом істрадельскі й біготські війська регулярно стикаються вже цілу вічність. — Ми можемо. — Дівчина міцно стиснула Джостову руку. — Ти біготець. Я — міракорка. І ми тримаємось за руки. І ми навчимо їх робити так само.

— Мене створили, аби я бачив результат тієї чи іншої битви. Аби передбачував, куди ліпше послати війська, щоб здобути перемогу, — нагадав Джост.

— Однак це не завадило тобі піти іншим шляхом. 

— Це ледь не вбило мене, — чоловік зморщився. Вони майже ніколи не говорили про це, розуміючи все без слів. Йому не хотілось згадувати ані свій моральний стан на той момент, ані ступінь відчаю, ані власну слабкість. Їй… Ну, Мірті було байдуже щодо його минулого. Дівчина лише раділа, що життя подарувало їй можливість врятувати Джоста.

— Але ти з цим впорався, — мовила Мірта, все ще тримаючи його за руку. — Можливо, у тому й сенс… Варто бути готовим, що зміни йдуть через біль. Але ми впораємось з цим. Всі впораємось.

Джост підняв погляд на неї. І усміхнувся. Його очі блищали по-справжньому, вперше з моменту їхнього знайомства. 

Однак тут яблуко впало з її руки. Дівчина відпустила руку Джоста й вигнулась, погляд розфокусувався. Останні кілька місяців вона не мала видінь, але цей момент настав як завжди неочікувано. Джост притримав її, адже Мірта ледь не вдарилася головою о верхні сходинки. Видіння не дуже хвилювались, в який момент застають свою носійку. 

Це була велика кімната в коричневих тонах. Широке ліжко в кутку. Мірта не встигла розгледіти інтерʼєр ретельніше, адже тут кімната наповнилась людьми. Руда дівчина з минулих видінь. Та… Джекпот! Аж четверо людей із нею. Міцний чоловік у сорочці, чиє платинове волосся спадало на лоба. Поряд із ним стояв чоловік молодше, що був сповнений енергії й немов готовий кинутись до бою. Та ще двоє: дівчина з пишними каштановими локонами, що, піднявши руку, поцілила нею прямо у пику останньому: чоловікові у корсеті, який стискав її сорочку, підіймаючи у повітря. У вікні, що було в нього за спиною, виднілися ті самі шпилі на фоні вечірнього неба. Останнім, що помітила Мірта, була різка зміна обличчя чоловіка. Дівчина не встигла розібрати емоцій — видіння пропало. 

Проте це вже не мало жодного значення.

— Я бачила! — вигукнула дівчина, щойно розгледівши Джоста. 

Прискорений пульс й збудження часто супроводжували видіння, та зараз Мірта була сама не своя. Вона вчепилась в сорочку Джоста так само як чоловік у видінні вчепився у гарну дівчину. Тільки якщо той зміг відірвати її від підлоги таким чином, то тут навпаки, це Джост, притримуючи її за талію, допоміг дівчині піднятись.