Розділ 29

— Ходи сюди, — пробурмотів на вухо Ерік, притягуючи дівчину ближче до себе. Його рух все ще був невпевнений, ніби чоловік очікував, що Кора відштовхне його. Там, у лісі, дівчина фактично не мала вибору, але зараз… Він хвилювався, що Кора, побачивши його таким, побачивши інший бік його життя в обличчі Марелія, втече за першої нагоди. Та коли руки її торкнулись його сорочки, Ерік здихнув з полегшенням. Підхопив дівчину і підняв сходами до кімнати. Грег з Марелієм підіймались слідом, та чоловік не звертав на них уваги. Штовхнувши двері ногою, відкрив їх й мʼяко опустив дівчину на ліжко. Його черевик злетів з маленької дівочої ніжки й Кора усміхнулась, намагаючись піднятись за ним, та Ерік натомість зняв з неї й другий черевик. Його долоня затрималась на її щиколотці, й дівчина підняла на нього невпевнений погляд.

— Ти змерзла, — помітив Ерік й озирнувся. У номері була ванна кімната, й, оглянувши її, чоловік швидко знайшов те, що шукав. Наповнив невелику миску водою й приніс до спальні. Усміхнувся, помітивши деяку невпевненість і соромʼязливість Кори, коли, взявши її ноги, опустив їх у теплу воду. 

— Ти за мною наглядала понад рік, тож можу я хоч раз наглянути за тобою? — спитав чоловік, на мить поглянувши в її очі.

— Це не одне й те саме, думаю, — відгукнулась Кора, та погляд її все одно був сповнений зацікавленості. Дівчина схилила голову набік, спостерігаючи за тим, як Ерік змиває з її ніг бруд. Доторки були легкі й обережні, ніби вона була не людиною, а льодяною лялькою, що розстане, варто тільки затримати теплу долоню хоч на мить. У теплому світі настільної лампи, що освітлювала кімнату, це виглядало ще цікавіше. Кора невпевнено закусила губу й, не почувши нічого у відповідь на попереднє зауваження, тихо мовила:

— Здається, я зрозуміла, про що ти. — Дівчина витримала легку паузу, сподіваючись, що Ерік погляне на неї хоч на секунду. Однак цього не сталося й тому вона продовжила: — Сьогодні у лісі. В якийсь момент я просто… Не знаю, не те щоб відчула, скоріше ніби якимось чином дізналась, що ти поблизу. Це важко описати. Немов паралельно з власним зором бачила те, що бачив ти. І ще щось. Не просто картинка, але я якимось чином розуміла, що те, що бачила, знаходиться ближче, ніж, наприклад, мій дім.

Кора помітила, як здимаються його груди. Витерши її ноги рушником, Ерік нарешті підвів очі. В тьмяному світлі лампи дівчина помітила його теплий погляд. 

— Так, — нарешті відповів чоловік. — Те саме зі мною. І все ж, ти не мала б так ризикувати. Я радий, що з тобою все добре, а ще більше радий, що твоя мама відпустила мене, аби я допоміг.

— Я також рада, — тихо мовила дівчина, пригадуючи, як Марелій щосили жбурляв її. Чому вона не відчувала жодних наслідків? Спина не боліла зовсім. — Не знаю, скільки б я могла протриматись. 

— Отож. Але добре, що обійшлося.

Підібравши миску, він пішов до ванної кімнати й Кора насупилась, проводжаючи його поглядом. Дівчині здавалось, вони будуть говорити про все, щойно опиняться за зачиненими дверима.

“Вона моя”.

Хотілося зʼясувати, що для нього значила ця фраза, коли Ерік говорив це в лісі, і, можливо, почути ще раз. Бо там, під час бійки, Кора більше переймалась через її результат, не зациклюючись на інших почуттях. Однак, до того як все сталося, Ерік чув їхню розмову із Грегом. Його звинувачення щодо неї. Тому вона хотіла почути це знову. 

 Коли за кілька хвилин Ерік повернувся, тримаючи у руках баночку з розчином, що очищує шкіру й ваткою, вона здивувалась і розсміялась, підіймаючись на ноги. 

— Що ти робиш? Припини це! Я в порядку, правда! Я не хвора й мене не потрібно… Лікувати, — дівчина зробила кілька кроків від нього, та Ерік швидко наздогнав її. Змочивши ватку у розчині, усміхнувся.

— Хіба ні? В тебе купа подряпин, ти змерзла й невідомо що пережила сьогодні. 

Кора знов відступила, та вперлась спиною в стіну й чоловік самовдоволено посміхнувся, загрожуючи собою шляхи відходу. Притуливши змочену ватку до її щоки, Ерік спитав:

— То он воно як? Дівчина, що завжди готова допомогти будь-кому, не любить, коли допомагають їй? 

Зморщившись через доторк прохолодного розчину до подряпини, дівчина тихо мовила:

— Скоріше не люблю потребувати допомоги. 

Вона почула смішок й лише коли Ерік перейшов до наступної подряпини, що була на її лобі, майже біля самого волосся, сказав:

— Ніхто насправді цього не любить. І все ж, дозволь допомогти. 

— Здається, тобі не потрібен мій дозвіл. 

Чоловік усміхнувся, прибираючи рудий локон дівчинці за вухо.

— Не в цьому, — погодився він, коли Кора знов зморщилась від доторку. Подряпини, що взагалі не хвилювали її кілька хвилин тому, почали пекти, чим неймовірно дратували. 

— А в чому тоді? — спитала вона й здивувалась, побачивши, як Ерік миттю змінився в обличчі. Щойно він усміхався, а зараз спохмурнів. Очі його потемніли, й губи склались в тонку лінію. На мить їхні погляди зустрілись, та чоловік швидко відвів погляд, шукаючи нові подряпини на її обличчі. 

— Ти не захочеш знати, — нарешті сказав Ерік, заплутуючи її ще більше.

— Еріку, я зробила щось не так? — тихо спитала дівчина, відчуваючи, як десь всередині зароджується велике бажання відійти. Вона не розуміла, чому Ерік, той самий Ерік, з яким вона вже довгий час почувалась спокійно й невимушено, зараз змушував її нервувати, поводячись, немов той робот. І став він таким лише тоді, як вони опинились у цій кімнаті. Тож як би Кора не хотіла звинуватити у поведінці чоловіка його дивного брата по стражданнях, здається, винною була саме вона.