Розділ 25

— То он де ти була! — Марелій майже не скривився від того, що міцні гострі зуби впились у його бік. 

Чоловіча рука зімкнулась на вовчій шкурі, й він міцно схопив вовчицю й, кинувши її на землю, поспішив придавити собою, аби та не втекла. 

— Мудріше було не пробувати нападати на мене, — помітив Марелій, міцно стискаючи її. — Мабуть, варто було попередити раніше, так? — знов його обличчя осяяла недобра посмішка. Він схилився до вовчої морди й зробив глибокий вдих. — Цікаво, що буде, як я скуштую твоєї крові. Мене попереджали, що не варто брати до рота все що вдумається, але я іноді такий бунтар! Але ж було б ліпше, аби ти задля цього знову стала дівчиною. Ну ж бо, зробиш це для мене?

— Відпусти її! 

З-за дерев показався знайомий силует, та Марелію не треба було підіймати очей, аби зрозуміти, хто це.

— Так-так-так, — ліниво мовив чоловік, посміхаючись на спроби вовчиці вибратись з-під його тіла. — То ж ти, виходить, все ще відчуваєш мене, раз зміг так швидко відшукати?

Ерік підійшов ближче. Кроки його були важкими. Правиця витягнулась, збільшившись у розмірах, й частково покрилась вовчою шерстю. Вперше за довгий час він повернув собі цей лик, й дещо хвилювався, адже Кора ніколи не бачила його таким. Не вовк, але й не зовсім людина. Його тіло стало міцніше, а особливо — права рука, адже вона ближче за все була до джерела його сили. Ноги витягнулись й прийняли незвичну форму, коліна вигнулись назад, як і задні лапи тварини, від якої Ерік черпав свої сили. 

— Відпусти її, і ми поговоримо, Марелію. 

— Але ж ти прийшов, готовий до битви, не до розмов.

Ерік посміхнувся у відповідь на братову посмішку.

— Я ж знаю тебе, отже, мушу бути готовим.

— Гарна пропозиція, брате, — погодився нарешті Марелій, та його хватка не послабшала, — але річ у тому, що тоді твоя маленька подружка втече, а я б не дуже цього хотів. Я довго ловив її. 

Вовчиця під ним видала невідомий звук, й чоловік пирхнув, міцно стискаючи її. Краєм ока помітив, як сіпнувся Ерік.

— Бачу, ти не в полоні, — мовив Марелій, — і виглядаєш досить бадьоро як на того, хто вже понад рік відчувається як мертвий. 

— Одна відповідь, і ти відпустиш її. Тоді отримаєш другу. 

— Я ж кажу, тоді…

Вовчиця хитнула мордою, дивлячись на Еріка, й тоді чоловік неохоче відповів названому братові:

— Вона не втече, даю тобі слово.

Марелій уважно подивився на вовкоподібну людину перед собою.

— Що ж, чекаю твою першу відповідь, — повільно відповів нарешті. 

— Я не відчуваю тебе також. Я знайшов її. — Сказав Ерік, й Марелій, почувши це, кинув ще один зацікавлений погляд на вовчицю. Як тільки його хватка послабла, та миттю вирвалась й, на здивування чоловіка, сховалася за спиною Еріка. Марелій уважно спостерігав за тим, як вовчиця, притиснувши вуха до голови, підняла погляд на його брата. Витягнувши ноги поперед себе, чоловік розсміявся.

— Це ж треба, — сказав він. — Навіть доктори не дивились на нас так, як вона дивиться зараз на тебе, але ж саме вони зробили це з нами. Я відпустив її, брате. То хто вона?

— Здається, твоє питання було іншим.

— О, мені не цікаво, чи ти в полоні. Я бачу відповідь на власні очі, — очі його недобре блиснули, коли Марелій знов поглянув на вовчицю, облизнувши сухі губи. — Ліпше розкажи мені про неї.

— Вона моя. Це все, що ти мусиш знати, — в голосі Еріка лунала непохитна впевненість. Вона дійсно його, щоб це не значило. Нікому чоловік не дозволить її скривдити. Ніколи не скаже про неї того, що Кора могла б хотіти тримати в таємниці. Він оберігатиме дівчину. Захищатиме її від всіх, а тим паче від своєї сімʼї. Неважливо, на чиїй стороні він. Важливо, де була вона. Ця істина відкрилась чоловікові, як тільки кайдани перестали на нього давити. 

— Але я хочу знати більше, — відгукнувся Марелій, підіймаючись на ноги. Демонстративно стряхнувши свій костюм, що ніяк не міг бути схожим до військової форми, він посміхнувся. Чоловікові подобалось вдягатись так відтоді, як він отримав прізвисько вампіра. Й зʼявлятись на полі битви у костюмі було досить драматично.  Так само як і, перебуваючи у костюмі, зносити цілі відділи ворогів, скуштувавши їхньої крові. Після такого перфомансу ніхто вже не міг назвати його кажаном. — Хто ж вона, ця чудова дівчинка? Де ти знайшов її? Чи правильно я розумію, що полон, в якому ти перебував… — він пирхнув, — має дещо інший характер? 

Пильно спостерігаючи за братом, Ерік повільно стягнув із себе плащ й опустив його на тулуб вовчиці. Він напружився, відчуваючи, що час розмов добігає кінця, а цей плащ був єдиною річчю, в яку могла закутатись Кора, повернувшись у власне тіло. 

— Мені повторити? — запитав Ерік, роблячи крок у сторону від Кори, аби не задіти її. 

Чоловіки накинулись один на одного одночасно. Ерік замахнувся правицею, смачно вдаривши брата у бік. Зробивши кілька кроків назад по інерції, Марелій зігнувся, жадібно ковтаючи повітря. Від наступного удару чоловік увернувся й викинув ногу, аби зачепити Еріка, та натомість лише підставився під його важку руку. Вовчиця кудись відійшла, та насправді, Марелію не варто було думати про це. Зараз Ерік перемагав, та, коли вони почули хлопʼячий голос, що кликав десь посеред лісу, обидва на мить завмерли.