Розділ 24

Механікос, Зала Реліквій

— Нарешті! — прошепотіла Мірта, тихо закриваючи за собою двері. Картинка, що вона бачила у видіннях, постала перед ними наяву. Полички з купою золотих шестерень блищали навколо, й очам навіть стало незручно.

— Повірити не можу, тут стільки золота, а купа людей у злиднях. Декілька таких шестерень допомогли б нам жити нормально, — помітив Джост, пальцем проводячи по тонкому виробу. — Цікаво, чому вони так помішані на шестернях?

— Це щось типу їх символу, — відповіла Мірта. — Я читала, що колись їхня магія була завʼязана саме на шестернях… 

— Магія? — здивовано перебив чоловік. — Я думав, Механікос відноситься до технологічних.

— Насправді він і там, і там. Це була одна з небагатьох країн, що вдало підтримувала баланс, приділяючи увагу як науці, так і магії. 

Джост подивився на неї, та дівчина знизала плечима й усміхнулась. Доки чоловік готував план, як пробратись до Зали, Мірта проводила час, вивчаючи місцеву культуру. Її це вабило. Бачачи, як живуть інші люди, дівчина відчувала себе причетною до чогось більшого. Нагадувала собі, що люди здатні не лише воювати або принижувати одне одного, але й створювати щось настільки прекрасне. 

— Пане президенте, ми знайшли їх! — вигукнули охоронці, ввірвавшись до кабінету й перервавши важливу розмову. — Мишей! Вони зачинились у Залі Реліквій.

— Уау, я здивований, — президент усміхнувся, а радник, що сидів навпроти нього, побагровів. 

— Та що вони тільки дозволяють собі! Пограбувати магазин — грець із ним, забратись до банку — дуже сміло, але вдертись до Зали Реліквій — вже безумство! — крізь зуби мовив радник.

— Пане міністре, облиште, ні до чого так злитись, — мʼяко сказав президент. Те, що він при цьому посміхався, дуже дивувало радника. Йому було… Весело? Що такого веселого у тому, що двоє злодюжок вдерлося до Зали Реліквій?!

Президент підвівся з-за столу й поправив краватку, усміхнувся охоронцям й спитав:

— То що, панове, проведете нас до Зали? Вже не терпиться познайомитись із нашими майстрами. 

Істрадель, той самий час

Дихання у людському тілі вже ледь вистачало, аби бігти далі. Вона могла б перекинутись ще біля домівки, але тоді б втратила ефект неочікуваності, або ж довелося зʼявитись перед усією армією голою, а без цього можна було й обійтись. Здалеку помітивши дівчину з вогняним волоссям, що біжить йому на зустріч, Марелій посміхнувся й схилився до одного з найближчих побратимів:

— Це вперше нас так зустрічають. Цікаво, а? 

Кора бігла до нього, зібравши останні сили. Грегу довелося відстати від неї ще напочатку, адже він не мав здібностей й мусив зупинитись, аби взяти будь-яку іншу зброю. 

— То що ти будеш робити? — спитав Марелій, схиливши голову набік, щойно дівчина зупинилась в кількох метрах від його коня. Його білозуба посмішка була такою холодною, та водночас зацікавленою. Що б це дівчисько не вигадало, чоловікові було цікаво. Не думає ж вона, що достатньо просто попросити не нападати? 

— Я маю дещо для… Для, — дівчина насупилась, лише зараз розуміючи, що Ерік не називав ніколи імен своїх братів. Кора ж мала запевнитись у тому, що відверне саме зміненого, — того, хто має дещо… Від тварин. 

Голос її тремтів. Дівчина брала участь у бійках і навіть раз у перемовинах, та говорити їй тоді не доводилось. Як і бути одній перед купою ворогів. Дівчина помітила серед них знайоме обличчя — чоловіка, що був тоді на перемовинах. І почувши її зараз, він нахилився до того, що посміхався. Очі того вмить зіщулились. Білозуба посмішка стала ширшою. Кора відчула, як тіло її затремтіло. Дівчина не була в змозі відвести погляд від високого темноволосого чоловіка, що зістрибнув з коня перед нею. Одягнений в корсет і піджак, він виглядав як заможний пан, а не воїн.  

— Цікаво, що тобі довелось зробити, аби почути про тварин, — мовив він дружнім тоном, та зовсім таким не виглядав. Чоловік ступив на крок ближче. — Ви катували його? Ні, думаю, цього замало, — короткий смішок. — Не уявляю, що б то мали бути за катування, аби він розповів таке. 

— То це ви? — відчувши, як її власний голос затремтів, спитала дівчина. 

Незнайомець посміхнувся, та, не зводячи погляду з неї, провів довгим вказівним пальцем по щоці, немов замислившись.

— Тоді як ти змусила його сказати? — його дружність тала мов маска. Холодні темні очі дивились на неї, вимагаючи відповіді. 

Кора не могла більше вимовити й слова. Дівчина лише повільно підняла руку, махнула нею задля драматизму, аби виграти дорогоцінні секунди часу, й почала обертатись. Останнє, що вона побачила перед тим, як побігти, були чорні мов вуглі очі, що розширились від здивування й захвату водночас. 

Вовчиця побігла. 

Чоловік рушив за нею. 

Чиясь куля, випущена того ж часу, влучила в кількох сантиметрах від тварини. 

— Не стріляти! — на бігу вигукнув чоловік, що гнався за вовчицею. 

Механікос, Зала Реліквій

— Що ви тут робите?! — вигукнув радник, злющий, бо ж президент лише усміхався. На злодюжок, що прозвали мишами, вже наставили пістолети, та ті лише сміялись.