Розділ 23

З кожним днем, що Ерік почував себе краще, дівчина поволі й сама почувалась ліпше. До цього Кора не розуміла навіть, наскільки переживала через хворобу чоловіка. Та тепер, коли він був здоровий, від Грега все частіше звучало запитання, як скоро Еріка знов повернуть до підвалу. Хлопець навіть сам пропонував кілька разів допомогти їй із цим. 

— Я не впевнена, — визнала Кора, опустивши погляд й радіючи тому, що їй є чим зайняти руку — купа посуду тільки й чекала на неї. Тож дівчина скористалась цим, аби не дивитись в обличчя другові. 

— Чому це? — здивувався Грег, відпиваючи трохи чаю із горнятка, що Кора поставила перед ним. 

— Ну бо я не впевнена, що зможу знов вилікувати його, якщо він знов так захворіє.

— Коро, за вікном вже весна повним ходом. На дворі дуже тепло.

— Але ж підвал не прогрівся.

— Визнай, що ти просто не хочеш повертати його до підвалу!

— Грегу, будь ласка…

— Ти… Блін, ти дійсно запала на нього! Коро, ти розумієш, який це абсурд? Він же ворог! Він опинився тут, тому що намагався вбити нас! Не по голові погладити, не пограбувати, Ко…

Тарілка, що була в неї в руці, впала на підлогу й розбилась.

— Я знаю! — не витримала дівчина, також підвищивши голос. Її руки затремтіли, й Кора почервоніла, кидаючи розлючений погляд на друга. — Дякую, що нагадуєш, але повір, у цьому немає потреби!

— А мені здається, що є, бо ти… Ти поводишся дивно! 

Дівчина нахилилась, підбираючи осколки розбитої тарілки. Очі її стали вологими, та Корі не дуже хотілося, аби хтось це бачив. Грег не допомагав, нагадуючи їй минуле Еріка, та річ у тому, що дівчина хотіла вірити у те, що за цей рік чоловік змінився. Він не був таким, як на початку. Погляд його не був холодним й немов неживим. Він не дратував своєю нахабністю й пихатістю. Ерік і сам, здається, турбувався про неї, а навіть як ні… Що ж, Грег був все одно правий. Кора не просто дозволяла чоловікові торкатись себе, й хоч доторки не були надто інтимними, та їх було достатньо, аби вона втрачала свідомість від цього. Можливо, саме тому все й було так важко останніми тижнями. Доки дівчина лікувала його, в неї був привід не замислюватись над тим, що це все значить. Вона концентрувалась лише на тому, аби вилікувати Еріка. Однак тепер, коли він був здоровий, ці думки знов полонили її. Що вона творить? Нащо, як вже так погано?

Проте погано було в обох випадках: й коли Ерік ніжно обіймав її за талію, роздивляючись дівоче обличчя, й коли не чіпав її зовсім. 

Коли друг пішов, розчаровано грюкнувши дверима, Кора залишилась на кухні, й, схилившись над розбитою тарілкою, заплакала. Вона залишилась у тупику, сама не знаючи, чого хоче. Справа не лише у чоловікові, але і в тому, що дівчина не знала, чого хоче від власного життя. Залишитись тут із мамою, і далі займатись хатніми справами, читати книжки й працювати у полі? А коли поряд зʼявиться ворог, знов бити його? Ці думки викликали таке спустошення. Хотілось мати щось більше, аніж це. Раніше Кора намагалась не замислюватись про таке, раніше дозволяла собі лише мріяти про те, щоб дізнатись більше про власні здібності. Однак тепер, маючи впевненість, що отримала їх через експерименти, що ставили над Еріком, Кора мала ще більше запитань. Їй марилось, що дівчина призначена до чогось більшого ніж просто існування у межах рідного села. Можливо, й Еріку так само…

Повернувшись до вітальні, Кора застигла на місці, упіймавши на собі погляд Еріка. Вона зніяковіла, та перш ніж чоловік встиг промовити хоч слово, сказала:

— Вдаймо, що ти нічого не чув. 

Він все одно не зводив із дівчини погляду. Думав, як правильно підібрати слова, та не встиг нічого сказати, як в їхній дім вломились. Дівчина закотила очі, дозволивши собі цю маленьку емоцію. Останнім часом їхня домівка більше здавалась на прохідний двір. 

— Коро! Коро! 

Ну звісно, це був Грег. Досі зла на нього, до того ж ще сильніше, бо Ерік чув його звинувачення до дівчини, вона різко розвернулась, та Грег зовсім не збирався продовжувати ту тему:

— Сюди наближаються! Вони… Здається, вони порушили домовленості…

— Що сталося? — спитав Ерік, помітно напружившись. На диво, Грег не ігнорував його, і дівчина десь у середині відчула ревнощі — сам Грег останнім часом спілкувався з Еріком ледь не на рівних, збагнувши, що має чому повчитись у чоловіка. Та при цьому її звинувачував у симпатії до “ворога”.

— Сюди рухається армія! 

— Звідки?

— З боку Деоса.

Ерік вилаявся, чим здивував і Грега, і Кору. Та погляд чоловіка був спрямований лише на неї.

— Забирайтесь звідси. Бери маму, і йдіть.

— Що ти таке кажеш?! — здивувалась дівчина.

Не зводячи з неї вимогливого погляду, Ерік сказав:

— Ти навіть не уявляєш, що сюди прямує з Деоса. Навіть маючи здібності, ти його не переможеш.

— Що?! Він знає про твої здібності?! — втрутився Грег, та дівчина його проігнорувала, натомість вперше знайшовши в собі сили підняти погляд на Еріка. 

— Це хтось із твоїх друзів?

Він слабо кивнув.