Розділ 22

Деос, місто на півдні Істраделя

Це була славна битва. Істрадель нарешті перекинув сюди військо, котре чоловік оцінив. Сильні воїни. Хоробрі. Підготовлені. І саме тому, перемога над ними була такою солодкою. Вони хотіли звільнити велике місто, Деос, що знаходився в окупації вже добрих кілька років разом із купою території навколо. І цей успіх давався не просто так. Він, чоловік, що зараз смакував перемогу разом з усіма, був тому причиною. Та його широку усмішку з обличчя стерла поява підопічного. Той зліз з коня, швидко крокуючи до Марелія. Марелій нахмурився, опускаючи руку, що стискала стакан з напоєм. 

— Що сталося вже? — ліниво спитав він, не приховуючи своєї нудьги. Іноді люди, котрих Марелій залишив поблизу лісів Ларданії, неймовірно бісили його. Чоловік намагався пересуватись між власними військами, не працюючи постійно серед одних людей довше за тиждень. Інакше вони мали дурну звичку звикати до того, що Марелій може зробити всю роботу за них. Та здається, цьому відділу й тижня було забагато. 

— Відьма, пане! То була відьма!

Кинувши погляд на свій стакан, перший за цей вечір, чоловік розсміявся. Скільки ж залишений відділ пʼє і коли починає? Марелій тільки взявся за перший, а вони вже відьом там бачать. 

— І що ж вона зробила?

— Не смійтесь, то правда була відьма! Ми на власні очі бачили! Вона немов зачарувала Чена й Олівера, й ті пішли за нею до лісу! Ми бачили!

— Тож ти називаєш дівчину відьмою, бо вона причарувала таких бабіїв як ті двоє? — Марелій широко посміхнувся. — На мій погляд, не…

— Вона вбила їх!

Посмішка миттю зійшла з губ Марелія. Чен був командиром залишеного у прикордонні відділу, а Ол… Ну, він був потішним. І обидва вони були надзвичайно сильними. Далі чоловік слухав вже уважніше:

— Ми пішли на пошуки, та знайшли лише обгорілі кістки. 

— І хіба то мала бути відьма? Хіба це більш ймовірно, аніж купа місцевих партизанів, що хочуть вас здихатись?

— Так, але… Ми побачили пожежу. Вона була здоровенна, вогнище розгорілось вище за дерева! Ми одразу побігли за ними, та коли знайшли, пожежі вже не було. А це трапилось дуже швидко! Нам знадобилось всього кілька хвилин! Пожежа не могла згаснути так швидко! 

Марелій закотив очі. Слова підопічного без сумніву зацікавили його. Припущення щодо відьми було смішним і безглуздим, але це вже був не перший раз, коли його люди зникали при дивних обставинах. Навряд чи ці випадки були повʼязані, а втім, він мав сам зʼявитись на місці, аби зрозуміти, що трапилось. А також конфіскувати те пійло, що вони собі там надибали. Марелію потрібен був гарний, сильний відділ на тих землях. Адже туди могли наскочити що істрадельські, що ларданські війська. Осушивши свій стакан, Марелій поставив його на кришку бочки біля будинку, де вони стояли. Скинув свій плащ, хитаючи головою:

— Одні ото тільки відьми у вас в голові, — розчаровано мовив Марелій. Треба придумати, з яким відділом їх поміняти, доки вони не віднайшли цілий відьомський шабаш у лісах. 

Тільки от на цьому несподівані гості на сьогодні не закінчились. Щойно чоловік підійшов до власного коня, як зупинився, побачивши людину, котра взагалі не мала причин бути тут зараз. Права рука Еріка. Марелій відхилився, задумливо спостерігаючи за тим, як чоловік біжить до нього, злізши з коня. Як таке можливо?

Еріка вже понад рік немає. Він це знав. Він це відчував, й очікував, що його права рука зʼявиться, вже давно. Та аж через рік, навіть більше? З чого б це? Це мало статися або рік тому, або вже ніколи.

— Пане Марелію! Марелію, — він зупинився й схилився, важко дихаючи. Вперся долонями у зігнуті коліна, та, що б не намагався сказати, поки не міг вимовити бодай слово. 

— Ну невже вирішили сповістити мене про смерть брата? Дуже вчасно, — з іронією помітив Марелій й опустив погляд.

Брата. Він усміхнувся. Ерік не був його братом у звичайному розумінні слова, та все ж, коли Марелій відчув, що його не стало, це було дивно. Ніколи раніше чоловік ще не відчував такого спустошення, як тоді. І справа була не лише в тому, що одного з них, могутніх воїнів, зроблених для війни, не стало. Він пригадував тієї ночі, яким було їхнє життя у Центрі, ще до того, як їх відправили на війну. 

— Справа… Ух-х-х… Справа в тому, що… пане Марелію, — він знов зробив кілька глибоких подихів й нарешті вирівнявся, збираючи слова до купи: — Він не мертвий. Ми… Ми бачили його! Ось, нещодавно… Кілька тижнів тому… Його вивели до нас, аби він повідомив нам умови свого повернення.

Марелій на мить спохмурнів, та потім посміхнувся.

— Що… Вони зробили? Якісь селюки висунули умови повернення зміненого? 

— Т-так, саме так. Сказали, що хочуть усіх полонених в обмін на нього.

Чоловік задумливо почесав пальцями підборіддя. Як мило. Та насправді хвилювало його не це — як Ерік може бути живим, якщо вже понад рік Марелій його не відчуває? Як це можливо? 

— Ти впевнений, що то був саме Ерік? — вкрадливо спитав чоловік.

— Клянуся! 

Йому не треба було чути це, аби зрозуміти, що права рука його брата говорить правду. Або думає, що говорить.