Розділ 21

Істрадельські південні ліси на кордоні з Ларданією

— Тільки-но подивись, яка краля йде! — чоловік у захисному жилеті пнув свого побратима ліктем. — Сама-самісінька, давай-но наздоженемо її й…

— Не мели дурниць! Ти хоч знаєш, поряд із чиїми землями ми знаходимось? — спитав другий. Він, як і його побратим, не мав достатньо сил, аби відвести погляд від темного силуету. Дівчина прямувала до лісу, вдягнена у чорний балахон, що закривав всю її фігуру, однак кілька секунд тому вона зробила велику помилку, обернувшись. Її обличчя було бездоганним — неймовірні очі, кольору яких неможливо було побачити в темряві, й пухкі губи, що подарували їм таку солодку посмішку. Вона немов провокувала їх, і саме це так насторожило чоловіка. 

— Відьми, — продовжив він. — Ларданські кордони поруч. Ларданія — країна відьом.

— Тобі нагадати, що магія покинула їх так само як і всіх інших? Тож нічого боятись. Якими б сильними не були відьми, це в минулому.

— Тоді чому, як думаєш, вона посміхалась нам? 

— Бо їй тут так самотньо, а ми двоє дуже привабливих, войовничих чоловіків? Що силою довели, що ми тут головні? Дівчата люблять силу, повір, Оле. 

— І все ж, я думаю, вона відьма, і нам не варто…

— Припини це, Оле! Відьом більше немає!

— Тоді чому ми рухаємось за нею? Я певен, що я не робив і кроку, але ж, ми вже у лісі… 

Його побратим лише пирхнув.

— Ти вигадуєш, Оле, бо насправді хочеш її так само як і я.  

— А знаєш, чому тут, на істрадельсько-ларданському кордоні, жили найсильніші відьми? Бо вони мали силу не лише свою, але й добре вчились в істрадельців їхньому майстерству магії їжі. Особливо їх цікавили отрути. 

— А ти гарно знаєшся на історії цього краю.

Ол, здається, не почув сарказму в голосі побратима. Натомість випнув груди, все ще слідкуючи за фігурою у темному попереду. 

— Так, до того, як стати до лав армії, я був істориком. 

Відповіді не наступило, адже дівчина зупинилася за кілька метрів попереду них. Повільно обернулась й знов посміхнулась, на що Ол отримав ще один поштовх ліктем у бік. 

— Бачиш, я ж казав, вона таки хоче нас.

Але Ол так не радів, побачивши за маленькою калиткою, біля якої зупинилась дівка, невеличку домівку з трикутним дахом, що спускався аж до землі.

— Проходьте, — вона посміхнулась найчарівнішою своєю посмішкою. Немов цього було недостатньо, відкинула поділ балахона, демонструючи оголену ніжку. Їх обох потягнуло до будиночка, й Ол не розумів, чи вони йшли за власної волі, чи то відьмівська сила тягнула їх туди.

Пройшовши мимо дівчини, чоловік помітив, як в її руці з'являється щось гостре. 

— Гей! Що ти робиш?

Калитка зачинилась, розділяючи дівчину й чоловіків. Побратим Ола нічого навіть не помітив, крокуючи до будиночка, тоді як сам Ол побачив як дівчина приставляє гострого ножа собі до долоні. 

Її хижа посмішка налякала чоловіка, і якщо раніше він ще дослуховувався до побратима, то зараз був впевнений — перед ним справжня відьма. Він ринувся до дівчини, та було вже запізно: капля крові впала з її долоні на калитку, замикаючи коло. Його долоня зупинилась у повітрі, наткнувшись на невидиму перешкоду.

— Відьма! — вигукнув він.

Дівчина посміхнулась, повільно схиливши голову набік: глибинний страх в очах військового доставляв їй неабияке задоволення. Колись вона не була такою. Та ті часи давно минули. А зараз вона з посмішкою на обличчі прошепотіла:

— Палай.   

Коло по периметру будинку запалало. Їй було дуже шкода. 

Це був будиночок, в якому дівчина провела останніх років пʼять. Сховане у лісі від людських очей, це місце давало їй яку-не-яку безпеку. Однак армія Бігота підходила все ближче й ближче, і от, її поселення опинилось в окупації. Для дівчини це не значило нічого. Одні володарі міняються на інших, тільки й всього. І всіх вона ненавиділа, а особливо тих, хто думав, що, володарюючи над землями, володарює над людьми. 

— Ні! Випусти мене! Будь ласка! Я нічого від тебе не хотів, правда! Випусти мене! — кричав Ол, бʼючись о невидиму перешкоду, що створена була її власною кровʼю. Та дівчина лише з посмішкою спостерігала за тим, як вогонь поглинає все. Зʼявившись із кола її крові, якої вона щедро накрапала навколо паркану заздалегідь, полумʼя підкралось до будинку, забираючи із ним, таким дорогим серцю цієї відьми, і двох мерзенних чоловіків, що сміли називатись воїнами-захисниками цієї землі. 

Дівчина відступила на два кроки, хоч і знала, що полумʼя її не зачепить. 

Колись вона була не такою. Колись вона була малою й наївною, вірила у чудеса. Та це було до того, як її батьків стратили на очах у дитини. І чому?

Бо він був біготцем, а вона ларданкою. І хоч вони й втекли до Істраделю, аби мати можливість на власне щастя, та це було неможливо від самого початку. Її батьки були зрадниками для всіх сторін. Втекти до Істраделю було тим самим, що лишитись в Ларданії. Десь в іншому світі, де люди б не чіплялись за крихти минулого, її сімʼя мала б шанс. Та на жаль, у реальності країни, які давно вже не мали магії, досі вважали себе магічними. Як і країни, що колись мали технології, й досі вважали себе такими, насправді задовільняючись лише тими крихтами, що залишили їм пращури. І обидві сторони вважали себе обділеними, й обидві продовжували воювати й калічити цілком реальні долі заради примарного минулого.