Частина ІІ: Зустріч. Розділ 18

Кордони Механікоса, в той самий час

— Будь ласка, ваші документи. Ласкаво просимо до Механікоса, — простягаючи два посвідчення особи в зеленій обгортці, якось невпевнено усміхнувся працівник прикордонної служби. Чоловік, що стояв по той бік від прикордонної будки, лише хмикнув, ховаючи посвідчення у кишеню довгого чорного плаща. Взяв дорожню сумку, й, перевісивши через плече, відсалютував прикордоннику. Мала жіночка з рідким темним волоссям тут же ковзнула до нього під руку, немов та безхатня кішка. Кинула останній незрозумілий погляд на працівників й повернулась вперед. Ті вже не бачили цієї широкої усмішки, що вона подарувала чарівній країні, в якій колись й не мріяла побувати. 

— Якісь вони дивні, — помітив працівник, що перевіряв їхні документи. Можливо, трохи більше за потрібне, однак ці двоє його напружували. Дивне в них було все, починаючи від вбрання, закінчуючи сумкою, набитою купою всілякого мотлоху. 

— Просто бідні, мабуть, — знизав плечима його колега. 

Тим часом дві фігури вже віддалялися й зникали в темряві. 

Щойно прикордонний пункт щез десь за їхніми спинами, як обоє зупинились. Сумка впала з чоловічого плеча прямо на сиру землю. Щось всередині задзвеніло. Дівчина стрибнула на нього й, обхопивши ногами талію чоловіка, доки той підтримував її за талію, підняла руки й радісно засміялась. Потім заплакала крізь сміх. Потім обійняла його. 

— Ми змогли, Джосте, змогли! Ми в Механікосі! Тільки уяви собі! 

Вона обійняла чоловіка, та миттю пізніше обличчя її різко піднялось й позбавилось будь-якого емоційного забарвлення. Погляд став розфокусованим — зараз вона бачила дещо інше:

Це було дуже велике приміщення, що вже являлось дівчині у видінні. Власне, саме через те видіння вони й перетнули дві країни, аби дістатись Механікоса. Кілька митей, й картинка набрала фарби й дівчина розгледіла чіткіше — на поличках лежали підписані шестерні різних розмірів, яскраві таблички, старі реліквії різних форм і розмірів. Все блищало золотом.

— А-а-а! — вона скрикнула, впавши з рук Джоста прямо на землю. Той, намагаючись її втримати, впав поряд, та вже не сміявся, занепокоєно дивлячись на подругу. 

— Гей, що ти бачила? Мірто!

— Знов ту залу. Маємо дістатись туди якомога швидше. Рішення, що повʼязане з тією залою, вже прийнято.

Джост хмикнув, подав їй руку й сів на коліна. Мірта сіла навпроти нього, кидаючи обережний погляд на свого партнера.

— Зрозуміло. Спробую ще раз поставити питання. — Сказав він й на мить закрив очі. Глибоко здихнув, налаштовуючись. — Що трапиться, коли ми зʼявимось у залі?

Розплющив очі, та його погляд був чистий. Розчаровано здихнув.

— Не виходить, — тихо мовив.

— Постав інше запитання, — попросила дівчина.

Тільки дивлячись в її яскраві очі, Джост погодився. Вони подорожували разом близько трьох років. Мірта знайшла його тоді, коли чоловік вже був на тому ступені відчаю, коли це може стати незворотнім. Але їй було видіння, й вона встигла знайти Джоста вчасно. Тому, заради неї, він дійсно постарався:

— Чи ми переможемо, опинившись у залі? 

Знов нічого.

— Час! — вигукнула Мірта. — Може, справа у часі? Може, те, що ми хочемо знайти, має й часові межі?..

— Коли ми маємо бути в залі шестерень, аби виграти щось і що саме ми виграємо? 

Чоловік зморщився, ставлячи це питання — воно викликало неприємний біль у грудях, нагадуючи, для чого він був створений. Однак це спрацювало: погляд його розсіявся, й зору представилось видіння: молода дівчина, років на десять мінімум молодша за нього. Вона стояла спиною в темряві десь у лісі — в коричневій довгій сукні й чоботях, яскраво-руде волосся спадало до пояса. Зірки над її головою зібрались у спільний малюнок — сузірʼя Теси. Дівчина обернулась й посміхнулась одними очима, кольору котрих він не розглядів. Позаду неї були дві чоловічі фігури у тіні.  Мить — й дівоча посмішка перетворилась на вовчий вискал, а над її обличчям зʼявились вовчі вуха. 

— Що ти бачив? — запитала Мірта, наблизившись до його обличчя. Чоловік радісно посміхнувся й сказав:

— Дівчину побачив. Руду. 

— Думаєш, вона?..

— Не знаю, що це значить, але її посмішка стала вовчою, й в якусь мить в неї зʼявились вовчі вуха, — нахмурився Джост. — Не впевнений, що вона таке, але вона точно така як ми…

Мірта заплескала в долоні. Ці кілька років вони були самі, але обидва підозрювали, що не єдині у цілому світі. Однак, Мірта сама не знала достеменно, як знайшла Джоста — її видіння приходили й шли як їм заманеться. І поки вони показали шлях лише до нього. Та якщо вони праві, те, що чекає на них в залі, повному золотих шестерень, має привести їх до дівчини, що також мала якісь здібності. Хіба це не було чудово? Мірта ніколи не мала сімʼї, бо через здібності, що проявились у неї в досить ранньому віці, її прозвали відьмою й виперли… Не лише із сімʼї. Доводилось жебракувати довгі роки, та потім, зустрівши Джоста, вона відчула себе зовсім по-іншому. Вони почали жити інакше. Сімʼя. Вона має сімʼю. Й, можливо, скоро до їхньої сімʼї доєднається ще одна людина. 

— …І вона точно повʼязана з тією залою, що була у твоєму видінні, — продовжував чоловік. — А ще… Хтось був поряд із нею. Двоє людей, але вони наче в тумані. Не можу розглядіти.