Розділ 10

— То як так вийшло, що твій друг не знає про руку? — запитав Ерік, тільки-но отримавши свою їжу. Він дивився на дівчину так, немов очікував довгу історію, що скоротить його трапезу, та Кора натомість відповіла дуже коротко:

— Буде забагато хвилювань.

— А ти не любиш, коли про тебе хвилюються. — Помітив він. Це не було питання. Кора відвела погляд, пригадуючи ті жахливі часи, коли батьки дивились на неї зі сльозами в очах. Коли її кістки ламало, тіло горіло й ніхто не здогадувався про причини. Ніколи більше Кора не хотіла ловити такі погляди на собі.

— Що за цим приховується? — спитав Ерік, та дівчина сказала:

— Хочеш, розкажу тобі казку? Цієї немає серед тих книжок. 

Чоловік кивнув, не здаючись розчарованим. 

— В Істрі є великий-великий замок. Він дуже гарний, — дівчина усміхнулась, пригадуючи картинки гарної світлої будівлі з гострими шпилями, що так любила розглядати в дитинстві. — Там жила чудова магічна істота. 

— Ітсота?

— Істота, — поправила його Кора, спостерігаючи за тим, як чоловік повторює нове слово за нею. —  Ммм… створіння, людина. Єдина на весь Істрадель, хто мала більше магії, аніж будь-хто інший в цілому світі. Вона була… Немов повʼязана з тим замком, розумієш? Він мав назву: Замок Втрачених Речей. І не даремно. Будь-які речі, які люди губили, рано чи пізно зʼявлялись там. Звідси й така назва. Там було багато всякого — якісь дрібнички, що легко втрачаються — ключі, шкарпетки, зошити, — Кора посміхнулась, пригадуючи, як гиготіла, коли тато розповідав їй цю казку. Купа загублених шкарпеток у величному замку незвичайно веселила маленьку хвору дівчинку. — Та згодом почало зʼявлятись й дещо цікавіше — старі забуті прилади, речі з інших світів. Так, це було в часи, коли наші країни були не просто країнами, а цілими окремими світами. Та все одно, здається, були повʼязані, просто не так сильно, як зараз. Бо у замку зʼявлялись різні речі — не тільки з інших магічних світів, але й з технологічних. Пристрої, що дозволяли споглядати зірки в нічному небі. Гаджети з голографічними екранами, за допомогою яких можна було тримати звʼязок на відстані й навіть бачити одне одного! Уявляєш? І навіть більше… Люди, що знали про цей замок, збирались до нього звідусіль. Бо якщо ти щось втратив, будь певен, господиня, дівчина, що була повʼязана з цим замком, допомагала віднайти те, що було втрачено. Здогадуєшся, у чому саме полягав звʼязок? — витримавши коротку паузу, Кора відповіла: — Вона достеменно знала все, що було у замку й де саме. Та коли там зʼявлялось забагато предметів, дівчині ставало важко… Вона могла зійти з розуму, й тоді це ставало небезпечно, тому у замок постійно водили купи гостей — аби речі покидали приміщення й таким чином звільняли його для нових. Замок був великий, мав купу заклять розширень, та все ж безмежним не був. 

Кора поглянула на чоловіка й, помітивши, що той перестав жувати, усміхнулась. Виходить, оповідачка з неї непогана. Ерік подивився прямо їй в очі й спитав:

— Чому ти обрала саме цю казку? 

Кора тихенько розсміялась.

— Здається, вона тобі дуже сподобалась.

— Чому? — повторив він, і дівчина знизала плечима, обіймаючи себе за коліна, та не зводячи погляду з Еріка.

— Бо ця дівчина, господиня, мала незвичні для Істраделя здібності, — відповіла Кора, додаючи подумки: “Ще у ті часи, коли магія була на цих землях. Вона також відрізнялась, як і я зараз”.

— А що, як я скажу тобі, що, як і твоя героїня, відчуваю чиєсь розташування?

Дівчина тихенько розсміялась:

— Неможливо. Магія пішла. Й вже точно не повернеться до людини з технічної країни.

Навіть якщо магія повернулась у ній, це був один випадок на мільйон, не зрозуміло чим викликаний. Проте цього Кора додавати не стала.

— Але ж ти кажеш, що світи й раніше були повʼязані? Хіба зараз цей звʼязок не міцнішає? — наполягав Ерік. — Хоч би що там було раніше чи у казках, це країни, і магічний Істрадель межує з технічними Біготом і Олікастрою. 

Кора подивилась на нього задумливо, та не побачила насмішки. 

— І чиє розташування, на твою думку, ти відчуваєш? — спитала дівчина.

— Твоє.

Він дивився на неї серйозно й навіть дещо з відчаєм, тож Кора, якби не хотіла розсміятись від початку, натомість відчула, як шкіра її вкривається сиротами. Очі наповнились сльозами, варто їй було прокрутити в голові ще раз це “твоє”. Чому вона так злякалась?

“Твоє”. 

Холодний піт вкрив її шкіру. 

— Не роби так, — прошепотіла Кора, відсуваючись від чоловіка. Той потягнувся до неї, та дівчина стрімко прибрала руку. — Тобі вдалося. Хотів познущатись наді мною? Вітаю, ти переміг. Це лякає. 

Вона піднялась на ноги, та Ерік невесело розсміявся.

— О, повір мені, я знаю. Це до біса лякає. 

— Яка я ідіотка, — прошепотіла вона тихо, не помічаючи погляду чоловіка. — Це новий рівень нудьги, так? Тобі набридли казки й ти вирішив познущатись наді мною, — її голос затремтів. Дівчина крок за кроком позадкувала до сходів, — бо вони мені подобаються.

— Коро, я…

— Пішов ти! — вигукнула дівчина, кидаючись сходами до виходу.