Розділ 8

Лише ввійшовши до кухні, Кора збагнула, що була так захоплена ідеєю віднайти загарбників, що забула погодувати на ніч їхнього дружка. Орудуючи лише однією рукою, поставила на тацю їжу, що досі стояла на плиті, й спустилась до підвалу.

— О, я вже думав, знов за щось наказаний, — Ерік миттю підняв голову, зустрічаючись із нею поглядами, та Кора відвела очі, збираючись ігнорувати його, як і минулі тижні. Та здивований голос чоловіка змусив дівчину знов подивитись на нього: 

— Гей, що з рукою?

Вона подивилась на власну руку, однак нічого не помітила. Сукня на ній була чорного кольору, довгий рукав прикривав поранення. 

— Нічого, — буркнула Кора, ставлячи тацю біля його ніг. Та Ерік ривком підтягнувся ближче й схопив її за руку. Одного лише доторку було достатньо, аби вона стиснула губи, намагаючись не пропустити стогін болю, та цього не вийшло. Все ще тримаючи її за запʼясток, іншою рукою він підняв рукав. Струмка крові вже опустилась нижче ліктя. 

— Не виглядає як нічого, тобі не здається?

— Тоді можеш вважати свою пізню вечерю ще й святковою, — огризнулась дівчина, намагаючись вирватись з його хватки, та Ерік був міцнішим, а біль у плечі обмежував її сили. 

— Чого б це? — на диво, його рухи стали обережнішими — чоловік продовжував закатувати тканину, здається, щиро здивувавшись.

— На честь цього. Одній з твоїх страшних катів боляче — хіба не привід для щастя? — спитала Кора.

Він лише хитнув голою, ледь посміхаючись. Дістався рани й трохи заспокоївся, здається. 

— Теж мені, катівниця. — Чоловік провів пальцем по її шкірі біля місця, куди поцілила куля. Дівчина здихнула глибше, намагаючись приборкати уривчасте дихання. —  Принесеш свої медикаменти?

— Нащо? 

Ерік подивився на неї поглядом, яким зазвичай батьки дивляться на неслухняну дитину. Тільки цього не вистачало — дівчина щойно отримала наганяй від Грега, а тепер полонений дивиться на неї ось так, ледь не закочуючи очі. Полонений.

— Я здатна за собою доглянути. 

— Знаю. Та хотів би допомогти. Я знаю, за правою рукою іноді не так просто доглянути, — він підморгнув, та дівчині явно було не так весело.

— Навіщо тобі це?

Він знизав плечима, однак хватки не послабив.

— Не знаю, може, мені було дуже сумно, поки ти зі мною не розмовляла? 

Їхні очі зустрілись на мить. Поглянувши у світлу блакить, Кора повільно обвела поглядом обличчя чоловіка. Ніс, губи. Погляд спустився до його шиї й міцних плечей. Ерік точно приділяв деякий час тут тренуванням, бо не виглядав так, ніби хоч трошки ослаб за час, що знаходився тут. Пригадуючи розмову його побратимів, Кора повільно розглядала чоловіка, ніби десь на ньому й була намальована відповідь. Як його могли відстежувати? Хтось сказав, що зараз це неможливо, але ж колись було, виходить? Яким чином? Їй треба було знати відповіді. 

На диво, чоловік відпустив її, тихо говорячи:

— Ти залишила медикаменти тут, на поличці. 

Кора вмить знов підвела погляд до його очей, та чоловік втупився кудись у простір між ними. Дівчина повільно підвелась, взяла медикаменти, та опустилась на підлогу в півтора метра від Еріка. Туди, де він не міг би дотягнутись. Він подивився на неї, схиливши трохи голову. 

— Я сама оброблю, — тихо сказала Кора, виливаючи на ватку рідину для очищення. — Скажи мені дещо. 

Думала, це змусить його посміхнутись. Ерік швидко перемикався на “щось веселіше”, та зараз його погляд був дещо розсіяним, ковзаючи від крові на руці дівчини до її обличчя.

— Що тебе цікавить?

Кілька тижнів мовчання точно пішли йому на користь. Кора торкнулась руки у місці, де куля заділа її, й стиснула зуби, не бажаючи показувати, наскільки їй боляче насправді. Схилила голову, сильніше притискаючи ватку. Рідина зашипіла. Не дивно — дівчина бігла з відкритою раною у лісі, не особливо переймаючись через можливе зараження. В першу чергу їй треба було врятуватись. Прибравши вату, Кора спитала:

— Як думаєш, тебе можуть… Знайти тут?

Тремтяча рука потягнулась за новим шматком вати. 

— Підійди, — попросив Ерік, на що дівчина хитнула головою. — Будь ласка, Коро. І я відповім на твоє запитання. 

Або біль затуманив її розум, або перемогла цікавість, та дівчина пересіла на ковдру поряд з Еріком. Той взяв з її рук ватку й, змочив її, підніс до руки Кори. Чоловічі рухи були напрочуд ніжні. Кора не жаліла себе, промиваючи рану, та Ерік наче переймався за неї більше. Вона ковтнула ком, що утворився у горлі, та чоловік спитав тихо:

— Це була куля когось із моїх, хіба не так? 

— Це не відповідь на питання. — Помітила Кора. Він усміхнувся, вперше відтоді, як побачив її кров.

— Ти казала, в Істраделі колись була магія. І ви завдяки цій магії могли створювати чудову їжу — цілющу, отруйну й таке інше. В моїй країні також було дещо...

— Технології. Я знаю.

На мить чоловік підняв погляд на неї, та посміхнувся.