Розділ 7

Тиждень за тижнем проходили, збираючись у місяці, майже не відрізняючись одне від одного. Кора не затримувалась у підвалі задля розмов з Еріком — він роздратував дівчину своїм зауваженням щодо катування, однак це було не головне. Останнім часом знов стало неспокійно. Тато казав якось, що загін відступив після перемовин щодо Еріка, проте щось явно змінилось. 

Батьки сьогодні пішли спати надто рано, що саме по собі вже викликало підозри. Та, проходячи повз їхню кімнату, Кора почула дещо цікаве:

— … збираються в лісі поряд із Вілаєм. Кілька фермерів бачили їх.

— Ти думаєш, вони підуть у бій?

— Не знаю. В будь-якому разі, вони не знають, де саме переховують Пса. І не можуть бути впевненими, що ми не вбʼємо його, якщо вони підуть в атаку.

Це пояснювало, чому батьки пішли до спальні раніше. Вони не хотіли, щоб донька почула цю розмову. Руки її тремтіли, коли дівчина зайшла у власну кімнату. В голові вже зрів план. Фермери бачили загарбників. Ліс поряд із полями є лише на Заході від Вілая. Вони не полінились обійти село з іншого боку від кордону, там, де на них ніхто не чекатиме. Хтось із місцевих міг спробувати шпигувати, але чи вдалось би це зробити непомітно? Навряд. Однак вовк у лісі такого здивування не викличе. Дівчина взяла кілька суконь, скрутила їх на ліжкові та накрила ковдрою — на випадок, якщо батьки вирішать заглянути до спальні. Такого не траплялось зазвичай, але їй точно не було потрібно, аби вони створили паніку. Схопила свій плащ й тихенько вийшла з кімнати. Йти у такій темряві навіть до криниці було досить страшно. Кора не раз вже брала участь у бійках із загарбниками, та жодного разу вночі. Швидкі маленькі кроки. Кору лякала власна ідея, та водночас дівчина відчувала, що мусить це зробити. Дівчина зупинилась біля кринички, скинула з себе одяг, та перекинулась на вовка. Так вона почувалась безпечніше.

Дивно бути вовком, мати у підвалі полоненого, що наводив шурхоту на всі околишні села та боятися темряви?

У подобі вовчиці було легше переживати цей страх. Вона ставала ніби й не така помітна, швидка й прудка. І мала міцні зуби. Деякий час в неї пішов, аби дістатись місцевості, котру згадував її батько. Вона трохи уповільнилась, почувши незнайомі голоси. Підкралась ближче, аби почути, про що саме говорять.

— … то може й не варто?

— Як не варто? Кажу ж тобі, вже кілька місяців його немає! Вони не можуть відстежити Пса! 

— Але як вони його відстежують? Може, їхній пристрій зламався?

— А може, місцеві просто вбили його, й нас лякають, аби ближче не підходили! То що ймовірніше, на твою думку?!

— Як вбити! Його і вбити?!

— Він такий самий смертний як і ти, бовдуре!

Десь почувся сміх. Вони були неначе гієни. Настільки мерзенні люди, що навіть обговорюючи можливу смерть побратима, вони сміялись.

— А як же всі ті казочки навколо нього?

Знов почувся сміх.

— Наївний ти! Цими байками годують ворога, аби боявся! Звичайна він людина.

— А от і ні! — зʼявився третій голос, такий же молодий, як і перший, що сумнівався. 

— Та що ж ти верзеш! І хто ж він по-твоєму? — спитав від початку агресивно налаштований.

— Спокійно, хлопці! — це вже був хтось інший. — Якби хотів, він би їх давно вже всіх повирізав. Та якщо він цього не зробив, не обовʼязково він мертвий. Не всі байки про нього такі вже вигадані.

Вовчиця підкралась ближче, сподіваючись почути щось дійсно важливе.

— То це не значить, що вранці ми маємо напасти? Хіба ми не для цього зібрались тут?!

Мабуть, вона підстрибнула. Або заскиглила. Одним словом, виказала себе.

— Гей, тут хтось є!

Вовчиця одразу побігла глибше в ліс, сподіваючись сховатись до того, як її помітять, та почула звук пострілу позаду. Вона стрімко бігла вперед, відчувши, як передню лапу кольнуло. Та не звернула на це уваги — позаду почувся інший постріл, а потім крик. Вона бігла з усіх ніг, подумки повторюючи про себе лиш одне — “напасти вранці”, “напасти вранці”. Вона має вдіяти щось! Має зупинити це, попередити своїх? Але що ті вдіють? Довести, що Ерік живий? Як вона це зробить, не виказавши його місце знаходження? Відрізати йому пальця? Жахлива ідея! 

Вона перекинулась біля криниці, однак тут же почула чоловічий голос поряд:

— Коро? Коро, ти повернулась?

Дівчина підняла голову, побачивши з іншого боку криниці в темряві свого друга. 

— Грегу! Якого… Що ти тут робиш?! Відвернись!

Вона стрімко схопила свою сукню, та хлопець, відвернувшись, продовжував бубоніти:

— Я був у шоку, коли побачив, як ти пішла кудись! Майже вночі. Чим ти лише думала? Це божевілля якесь! Не думай, що, якщо Пес у нас, ми тепер у безпеці. Війна на дворі!

— Саме тому я й пішла, — огризнулась дівчина, ігноруючи буль в руці. Вдягаючи сукню, Кора зрозуміла, що куля її таки заділа — пальці торкнулись крові. Та дівчина ігнорувала це — її було небагато, та ще менше потрібно було, аби Грег дізнався, що її пригода не пройшла безслідно. — Вони тут, поряд!