Розділ 4

Кора спустилась до підвалу лише ввечері наступного дня. Наступала весна, тож тато мав багато роботи по дому й двору, окрім основної, а отже, в більшості саме вона доглядатиме їхнього незваного жителя. Цього разу Кора пошкодувала їжі, адже чоловік вже довів, що не ставиться до неї відповідно. Не дивно — навряд він колись був у полоні, але мав би мати хоч якусь уяву. Тоді б розумів, що надані йому умови далеко не найгірші. 

Дівчина поставила тацю, та тільки та опинилась у зоні доступу полоненого, той одразу схопив собі коржика.

— Це й все? — запитав, побачивши на тарілці ще один такий самісінький коржик й трохи меду.

— Ти наче не дуже хотів їсти. — Помітила Кора. На її подив, розкиданої їжі вже не було. Ніхто з батьків не спускався сюди, вона знала. Отже, таки зголоднів. Вона пирхнула. Чоловік не відповідав, жадібно поїдаючи свій коржик. Кора відійшла на безпечну відстань й сіла на стілець. Спостерігаючи за ним, помітила, що права рука чоловіка майже нерухома. Повʼязка набула сіро-коричневого кольору. Доївши другий коржик, він підняв погляд на дівчину, та нічого не сказав. 

— Як твоя рука? — запитала тихо Кора. Йому треба б було замінити повʼязку, та чоловік сам повівся необдумано, викинувши всю їжу з таці учора. 

— Я думав, тобі заборонили спілкуватись зі мною, Ікоро.

Дівчина тихенько розсміялась, почувши те, що мало б бути її імʼям, з його вуст.

— Що? — запитав чоловік.

— Кора, — виправила дівчина. Вона піднялась зі стільця, взяла новий бинт з полички й попрямувала до чоловіка. 

— Що ти робиш? 

Дівчина ледь помітно усміхнулась, підмічаючи, що їй вдалося вразити полоненого. Її оголені коліна торкнулись його штанів.

— Не боїшся мене? — вражено спитав чоловік. Кора очікувала, що він знов захоче налякати її, та мабуть, йому дійсно не дуже сподобалось майже дві доби без їжі. Дівчина проігнорувала цю фразу, обережно розмотуючи бинт на його руці. — Кора, — додав він, знов ніби смакуючи кожну літеру. Її імʼя у нього вийшло набагато мʼякішим, аніж решта слів, які Кора вже чула від чоловіка. 

— А варто? — запитала вона тихо, на мить піднявши на нього погляд. Чоловік зацікавлено спостерігав за тим, як Кора розмотує бинт.

— Твій батько мене боїться. Може й тобі варто, — він облизав губу, та потім прикусив її, й дівчина зрозуміла, що робить йому боляче. Кора дозволила собі трохи позловтішатись цьому. Та, відкривши його руку, зрозуміла, чому йому було боляче — рана мала запалення. 

— Дідько, — прошепотіла дівчина.

— А? 

— Мій батько не боїться тебе. Лише поводиться відповідно. Посидь спокійно, я зараз повернуся. 

Чоловік пробурмотів щось своєю мовою, та Кора вже його не слухала. Піднялась догори, пошукала потрібні ліки в аптечці. Ліпше б було попросити когось із батьків, але тато не оцінить, якщо дізнається, що Кора вирішила не лише погодувати полоненого, а ще й підлікувати. Після розкиданої їжі його ставлення до чоловіка погіршилось, та дівчина сподівалась, що можливо, таким чином вона зможе вплинути на ставлення до полонених з їхньої країни. Скоро за Псом прийдуть, його обміняють, і може тоді він щось змінить, відчувши на собі, що таке бути полоненим в нормальних умовах. Принаймні, ліпших за ті, які більшість мала зараз. 

За кілька хвилин Кора вже спустилась у підвал з усім необхідним.

— Ти повернулась, — здивовано сказав чоловік, на що вона, не втримавшись, спитала:

— А хіба не мала б? 

Знов сіла поруч із ним. Нанесла на ватку рідину для очищення. Обережно підняла чоловікову руку, та він зашипів, щойно рідина торкнулась його шкіри.

— Я думав, це проти правил, — крізь зуби процідив він. 

— Не дивись так на мене, ти нервуєш, — сказала дівчина, замінюючи ватку.

— Нервуєш?

— Змушуєш почуватись… Мм… Роздратовано. 

Він повільно кивнув.

— Роздратовано. Це слово я знаю. 

— Який молодець, — їдко помітила Кора. — Де вивчив мову?

— Я тут вже кілька років…

— … Тероризуєш місцеве населення.

— Ай! — Кора тут же прибрала руку, зрозумівши, що надто сильно натиснула на його рану. І все ж, просити вибачення вона не збиралась. Чоловік глибоко дихав, й Кора бачила, як стиснуті його щелепи — навіть жовна заграли на обличчі. Його погляд ковзнув по дівчині, на мить зупинившись на відкритих колінах, що були у синцях. Вона часто падала на коліна, перетворюючись з вовка на людину, тож це був нормальний стан, та, напружившись від цього погляду, Кора закинула задній довший поділ на коліна, сховавши від очей. 

— Дивно говорити, що я когось тероризую, адже саме мене залишили в полоні без їжі. — Помітив чоловік, підіймаючи погляд на її обличчя. 

— Дивно, — вона не приховувала своєї злості в голосі. — Мені здалося, батько лишив тебе без їжі тоді, коли ти розкидав мʼясо з картоплею, як мале дівчисько. І здається, я саме зараз доглядаю за тобою, аби прибрати запалення, хоча могла б цього й не робити, Песику. 

Деякий час він мовчав. Дівчина витратила кілька шматків вати, аби очистити рану, потім помила руки й знов повернулась до нього. Видавила трохи цілющого гелю йому на рану. Та виявилась досить глибокою. Приємно, раніше їй не вдавалось настільки глибоко кусати когось. Зуби зміцніли.