Розділ 2

Спійманий ними загарбник дійсно виявився живою легендою. Власне, тому і Кора, і її батьки, вже кілька годин сиділи на зборах, де всі намагалися вирішити долю захопленого у полон нападника. 

— До Істри його! До столиці! Нехай там вирішують! 

— Та столиці чхати на нас! Скільки нападок, і всі самі відбиваємо, доки армія займається захистом інших місць!

— Маємо тримати його в себе як заручника!

— Катувати його!

— Вбити!

Кора б залюбки не слухала цього. Дівчина неймовірно пишалась собою, адже змогла вполювати людину, що найбільше лякала всіх. Та подальша доля… Ні, звісно, їй було цікаво, що будуть робити з полоненим, та до таких неймовірно довгих дебатів дівчина не була готова. 

— Треба тримати його тут!

— Тоді ми станемо мішенню! 

— Ні, навпаки, ми матимемо змогу погрожувати їм й тим самим тримати їх якомога далі звідси! Всі знають, наші села не мають якогось стратегічного значення, вони просто обкрадають нас і забирають наших рідних! 

Кора здихнула, та в якийсь момент інтенсивної суперечки вийшла на двір. Неможливо було слухати цей безлад, в неї вже голова боліла. Це не була перша вилазка дівчини — вона й раніше ставала на захист сіл при нападах тишком-нишком, доки батьки того не бачили. Та весь цей час вона думала, що найскладніше — вполювати Пса. Але то виявилось напрочуд легко. Дівчина притулилась спиною до стіни й жадібно вдихнула повітря. Пройшло кілька хвилин, однак Кора все одно не відчувала, що готова повернутись на те судилище. Ще кілька хвилин, та на двір вийшов її тато.

— Вони й досі не закінчили? — пирхнула вона, однак в мить стала серйозною, побачивши вираз обличчя батька. — Що сталося?

— Вирішили, — яке б не було рішення, він явно був не в захваті. Це читалось в усьому — його погляді, щільно зсунутих бровах, схрещених руках. — Вони хочуть, аби він був у нас. Адже лише ти зможеш його стримати в разі чого. 

— О, — вирвалось в неї. Дівчина закрила рота, хмурячись так само як і батько. У них є підвал, звісно. Але зазвичай в ньому зберігались продукти на зиму, й аж ніяк не полонені з ворожого війська. 

— Що думаєш? Тобі під силу впоратись з ним?

Перемогти пса було легко. Їй пощастило, що чоловік був осторонь від своїх людей, й так само пощастило, що поряд опинився тато й допоміг дівчині. Однак, якщо він буде у підвалі, умови не будуть значно гіршими, так? 

— Звісно, — сказала Кора впевненіше, аніж почувалась. 

До того часу, як  міцні чоловіки з сусіднього села доставили полоненого до їхньої хати, підвал вже був перетворений на клітку. Тато встановив кайдани, прикувавши одну кінцівку до стіни. Звільнили простір для ліжка, та Кора, глянувши на “камеру” полоненого, все одно була роздратованою. Ті, хто колись був у полоні ворога, повертались худющими, хворими, ледь в змозі звʼязати хоч декілька слів. Умови, що її батьки влаштували для Пса, найлютішого з усіх, хто ходив їхніми селами, були просто райськими. 

— Він кілька разів приходив до тями, але його вирубали, — поділився татів друг та вийшов вслід за ним, залишивши на ковдрах полоненого, свого сина і Кору у підвалі. 

— Не боїшся залишатись із ним на самоті? — спитав Грег, буцаючи чоботом взуття Пса. Він щойно надяг кайдани на непритомного полоненого й почувався значно сміливішим, аніж кілька хвилин тому, коли з їхніми татами спускав чоловіка до низу. Кора знизала плечима, кидаючи погляд на хлопця. Вони з Грегом дружили ще з дитинства. Його сімʼя була однією з перших, хто дізнався про здібність дівчини перекидатись на вовка й одними з перших, хто це прийняв. Реакція людей була різною — хтось її боявся, хтось боготворив, адже магія повернулась у крові Кори. Та за ці роки всі вже звикли до неї. Хоч дехто й продовжував кидати необережне “вовчиця” чи “вовченя”, проте, були раді бачити її на своїй стороні у будь-якій бійці, особливо з чужинцями. 

— Не дуже, — мовила дівчина, тримаючи в руках глечик з водою. Їй було приємно, що не лише батьки піклуються про її стан. Грегу було всього вісімнадцять, і він був радий вшитись далі від Пса. Але те, що їй було лише шістнадцять, нікого не засмутило при вирішенні відправити суворого розбійника на її тендітні плечі. Однак, Корі це лестило. 

Вона ступила крок до полоненого і вилила на нього трохи холодної води. 

— А ти сувора, — помітив Грег, та відсахнувся, як тільки чоловік заворушився. 

— Ти можеш йти, — сказала дівчина, помітивши це.

— Йти? Ти жартуєш? Я буду з тобою!

Вона знизала плечима. Не бачила у тому катастрофи. Полонений у кайданах, тато має свою роботу й не буде панькатись із ним. Матір сюди не спуститься — вона ані така смілива, як Кора, ані сильна. Тож вочевидь, саме дівчині доведеться доглядати чоловіка до тих пір, поки його хунта не запропонує селищам щось цікаве в обмін абощо. 

Прийшовши до тями, чоловік загарчав, та, побачивши двох підлітків, спочатку здивувався, а потім засміявся. Лише зараз Кора роздивилась його. Він мав дуже світле, майже платинове волосся, що зараз спадало до вилиць. Небесно-блакитні очі, такі світлі, що здавались наче намальованими, випромінювати холодну лють, не дивлячись на його сміх. Він точно був старший, та старим не здавався. Якщо порівнювати з батьками, Пес, мабуть, був ближчий за віком до Кори, а не до них.