Частина І: Знайомство. Розділ 1

Одинадцять років потому

Тоненька дівчина ввійшла до будинку. Поставила відро набраної з криниці води на підлогу. Вода з крана не була придатна для вживання, й оскільки батько щойно повернувся з поля, вона не стала просити його ще й піти до криниці. З кухні доносився запах свіжої випічки — один з її улюблених. Мати вже приготувала вечерю. Кора привіталася з батьками та допомогла матері накрити на стіл. Це був важкий день — стомлення було в очах кожного з них. Ледь не кожен день останні пів року був такий: по прикордонних селах регулярно траплялись напади, бійки. Раз чи два до тата дівчини звертались, аби він дозволив “вовчиці” допомогти. Та оскільки все ще залишались люди з інших сіл, що всі ці роки називали її відьмою й ганяли звідусіль у страху, чоловік без жодних докорів сумління відмовляв їм. Він скаржився дружині, що тепер, коли люди побачили певну вигоду від сили їхньої доньки, вони вже не соромляться прохати допомоги й не бояться страшної вовчиці. Чудовиська, як колись казали вони. 

Та самій доньці він жодного разу про це казав. Знав, у Кори добре серце. І дізнайся вона, що люди хочуть її допомоги, дівчина б одразу на те пішла. Та чоловік хотів вберегти її. Таку ще зовсім юну. Він розумів, що рано чи пізно Корі доведеться взяти участь у війні — це неминуче, адже війна триває вже купу років, і вони знаходяться не так далеко від прикордонних сіл. Біль у тому, що коли обидві сторони не мають жодних переваг одне перед одним, війна може тривати вічність. Ніхто, мабуть, вже й не памʼятав, за що вона ведеться. Та все ж із шаленою швидкістю люди один за одним поповнювали ряди армії. Завзято, з вогнем в очах, винищували одне одного. Нехай справжнього приводу війни вже ніхто й не згадував, та вона здатна була підживлювати сама себе — нові люди ставали до зброї, аби помститися за полеглих батьків, братів, друзів і побратимів. Топтались із року в рік на одних і тих же місцях з поправкою до десятка населених пунктів, одні не в змозі просунутись далі, інші — не маючи сили витіснити перших. 

Старий лише хотів, аби його донька якомога довше була якомога далі від цього. Занадто мала, аби стикатись з безжальною й надто суворою реальністю. Все трапиться у свій час, так він думав.

Та не уявляв, що цей час настане саме зараз.

Якраз посеред вечері до їхнього будинку увірвався малий хлопчик — всього на кілька років менший за Кору на вигляд.  Він постукав у двері, та одразу за тим штовхнув їх, і на його щастя, вони піддалися. Хлопчик був переляканий, обличчя вимазано в багнюку, потерта сіра сорочка порвалась в кількох місцях, ніби він зачепився за гілки на своєму шляху.

— Вов-чиця, — задихаючись мовив хлопчик. Вперши руки в коліна, він нахилився, жадібно ковтаючи повітря. — Пот… Потрібна вовчиця… Вони тут, в-вони під Вілаєм вже… З ними Пес… 

Кора піднялася зі столу одночасно із татом. Вони обоє були шоковані — так далеко в останні роки армія противника не заходила. Вілай був всього за два кілометри від їхнього села. Батько прекрасно знав, що має відпустити доньку. Ба більше, вона навіть не питала — схопила свій плащ, кинула чоловікові й вибігла на вулицю, не чекаючи ані хлопця, ані тата. Вони обидва бігли за дівчиною. Тато зі старою рушницею і почервонілий від довгого бігу юнак. 

Кілька довгих кроків, та Кора підстрибнула, у повітрі обертаючись на вовчицю. Відстань між нею й чоловіками стрімко зростала. 

То було справжнє пекло. Нападники підійшли до околиць села, вривались в дома, виганяючи на вулицю беззахисних жінок і дітей. Хтось стріляв у загарбників прямо з вікон, не даючи навіть підійти до будинків. Бійка посеред вулиці нагадувала зборище пʼянчуг коло генделика. Тільки-но в цих були й рушниці, й вила, і грець його зна, що ще. Вовчиця вкусила одного з нападників за ногу, не даючи поцілити в когось з місцевих. Почулася лайка, потім прозвучав постріл. Куля влучила у стіну й зрикошетила в когось — почувся стогін. Вовчі зуби вчепились в руку іншого нападника, той загарчав від болю, та наступної миті… Кора не знала, чому це трапилось, та її ніби потягнуло в інший бік. Вовчиця зиркнула туди й на мить знерухоміла. В кінці вулиці стояв, тримаючи за коміри куртки когось із місцевих, високий чоловік. Вона не могла розгледіти його як слід, та нутро підказувало — то Пес. Людина, що за кілька останніх років стала нічним жахом серед тих, хто жив у цій місцевості. Казали, він жорстокий, страшний й безсердечний. Розповідали, що коли він поряд, його ватажки бʼються завзятіше, тримаються довше й забирають із собою більше. Він був немов той собака, за яким всюди бігали його прихвосні, здатні на все, аби бути поміченими ним. Всі інстинкти кричали — цей чоловік і є той Пес. Вовчиця прокралася до нього, оминаючи можливі пастки, обходячи пожежу, що поступово розходилась від підпаленої бочки з чимось горючим. Діставшись його, вона накинулась на чоловіка ззаду. Він смикнув рукою, та вовчиця добре вчепилась в його шкіру. У роті зʼявився металевий прикус. Він відпустив того бідолагу, та замахнувся звільненою рукою, повертаючись до вовчиці. Та побачивши її, чоловік немов заціпенів. Коротку мить вони дивились одне одному в вічі —  вона гарчала крізь стиснуті на його передпліччі щелепи, але чолов'яга ніби не відчував цього, здивовано дивлячись в її сірі очі. 

— Ти, — ледь чутно прошепотів він. Вовчиця притиснула вуха, та, користуючись його збентеженням, вгризалась у нього, намагаючись завдати якомога  більшої шкоди. Та раптом його вдарили по голові. Чоловік знепритомнів, та вовчиця, побачивши за його спиною батька з рушницею на готові, вильнула хвостом. Вдвох вони відтягнули загарбника далі від бійки.