Пролог

— Мамо, мамо! Ти розкажеш мені казочку? 

— Ну добре, люба, слухай. Колись давно на цих землях панувала магія. Люди вміли чаклувати за допомогою однієї лише сили думки, достатньо було вірити у свої сили. За допомогою магії робилось все — вона використовувалась в побуті, нею лікували, нею розважали…

— Нею грались діти?

Тепла посмішка зʼявилась на стомленому жіночому обличчі.

— Звісно, діти з нею грались. З них виростали видатні чаклуни. Та були також люди, які не володіли магією. Вони жили далеко звідси, говорять, наче то було в інших світах! Уявляєш? Цілі світи людей, котрі вміли користуватись магією, й інші світи, де панували технології. Те, що одні могли робити за допомогою сили думки й фантазії, інші могли створити руками. Це були неймовірні речі — машини літали над землею, маючи змогу перевозити одразу купу людей, усілякі пристрої, які дозволяли звʼязуватись одне з одним на відстані.

— А що трапилось далі? — спитала маленька дівчинка, щільніше закутавшись у ковдру.

Посмішка жінки стала сумнішою. Вона підітнула ковдру, торкаючись лоба дитини.

— На жаль, ці люди не порозумілися між собою. Одні боялися магії, інші боялися розумного заліза… Дехто розумів, що більше чудо можна створити, обʼєднавши ці дві ланки, але таких було мало. Страх — це найгірше, що може охопити людські душі, люба. Страх породжує ненависть, а ненависть сіє речі набагато гірші. Отже, люди були не готові до сили, яка опинилась в їхніх руках. Магія покинула ці землі, забравши із собою і технології з інших. 

— Чому? 

— Бо за допомогою цих речей люди вчиняли жахливі речі. Пішовши й забравши із собою технології, магія позбавила людей можливості продовжувати робити погані вчинки.

Мати поцілувала дівчинку у лоба та підвелась. У цей момент в дитячу кімнату ввійшов чоловік, що мав таке саме яскраве руде волосся, як і дівчинка у ліжкові.

— Тату! А магія правда більше не існує? — спитала тихенько вона, коли мама пішла з кімнати. Тато стомлено посміхнувся.

Чоловік підійшов до ліжка, опустившись на коліна біля доньки. Широка долоня ніжно торкнулась рудої маківки. 

— Подивись у вікно. Що бачиш?

— Листячко, — тихо мовила дівчинка, намагаючись прикрити ковдрою свої червоні щоки. Вона бачила, як хвилювались батьки, коли бачили їх, і коли торкались її лоба. Так було вже тиждень. Всі ці дні вона не могла піднятись із ліжка — все її тіло горіло й ламало, й рухатись було важко. За цей період часу її відвідала купа людей, та з кожним днем батьки були все сумніші, і вона почувалась винною, не розуміючи їхньої поведінки. 

— Так, люба. То хіба це не магія, що кожного рочку це листячко зʼявляється за твоїм вікном, а потім опадає і знов зʼявляється? Магія — це рівність, сонечко. Є час для листячка, а є час без нього.

— Магія — це рівність, — повторило дівча, закриваючи очі. На ніч їй гіршало, та вона не хотіла лякати батьків.

І вже точно не знала, що те, що коїться з нею — не звичайна хвороба. Саме з цієї причини всі лікарі, до яких діставались її батьки, розводили руками. Тому вони дивились на дівчинку такими важкими поглядами та кожного разу хвилювались сильніше, помічаючи, як палають її щоки й тіло. 

Вона ще не знала, що це магія, яка, здавалось, залишилась лише в казках й легендах, розливається її венами разом із кровʼю. 

Та першими про це дізнаються батьки. Це буде зранку, коли мати побачить на місці дівчинки маленьке вовченя. Вона злякається й закричить, та вовченя прокинеться й скочить з ліжка. Впаде і вдариться, та вовче скиглення швидко перетвориться на дитячі схлипи.