Розділ 14.

– Не дивися, – Еллі й не помітила, як Інґвар наблизився.

Він заслонив собою мертве тіло кумельгана та, присівши поряд, стривожено поцікавився:

– Ти як? Ціла? – його пильний і як ніколи похмурий погляд взявся поверхнево досліджувати брудний, пошарпаний одяг і відкриті ділянки тіла принцеси.

– Жива завдяки вам, – слабка усмішка трохи розслабила її напружене й перелякане обличчя. – Дякую…

Голос зрадницьки затремтів від ледве стримуваних емоцій, тож Корнелія важко ковтнула, подумки закликавши себе до спокою, й силою втримала сльози в собі.

– Дякую, що прийшли по мене! Дякую, що знайшли! Дякую, що врятували! – видихнула вона палко через мить, скорена такою глибинною вдячністю, що ладна була своєму захиснику ледь не поклони бити й руки цілувати.

– У тебе кров, – похмуро завважив Хродґейр.

Його пальці обережно посунули з плеча біле пасмо, осквернене червінню, явивши погляду неглибоку, проте неприємну рану, яка рясно кровоточила.

– Все добре, – видихнула дівчина невпевнено, але цим вона хотіла заспокоїти радше себе, бо те, що сказала далі безбожно лякало: – Інґваре, я... не відчуваю тіла. Не можу піднятися.

Плечі лорда напружилися, губі зімкнулись у тонку лінію, а очі на мить заплющилися. Важко видихнувши, він обережно перевернув тіло Корнелії й повільно підняв її на руки, та перш ніж зробити бодай крок, на довгу мить мовчазно завмер, важко дихаючи.

– Благаю, скажи, що твоя спина така мокра від снігу, – вперше з моменту їхнього знайомства принцеса почула в голосі безсмертного не просто схвильовані – злякані нотки.

– Певна, так і є, – зовсім мляво промовила вона.

Одначе, Еллі не бачила в цей момент того, що бачив Хродґейр, а бачив він гострий кам’яний виступ у стіні, вкритий свіжими слідами крові, й не важко було здогадатися, кому ця кров належить.

– Принцесо, дозволь тебе про дещо попросити, – хрипко заговорив чоловік, стрімко ринувши до виходу. Один спритний стрибок, підкріплений магією, допоміг за лічені секунди вибратися з пастки. – Прошу, залишайся при тямі й не смій засинати.

– А я й не хочу спати, – втішного в цих словах було мало.

– Радий чути, – зірвавшись на біг, рвано видихнув чоловік.

У скупому місячному сяйві його врода здалася дівчині якоюсь екзотичною, однак наче неповноцінною. Було щось у зовнішності дракона таке, що мовби йому не належало, щось чуже. Це відчуття вкрай важко було описати словами, й раніше Корнелія нічого подібного не помічала. Можливо, тому, що ніколи так уважно, як тепер, не роздивлялася лорда. Однак навіть так він здавався вродливішим за всіх тих чоловіків, яких їй тільки доводилося зустрічати. Тут і зараз Еллі, користуючись моментом, безсоромно милувалася дивовижним блиском насичено-синіх очей, тоненькою складкою, що залягла на лобі через грізно зсунені на переніссі брови, легкою щетиною на бліднуватій шкірі, злегка розтуленими тонкими вустами…

– Я чула голос матері, – зізналася Корнелія, знаючи наперед, що з цього приводу скаже безсмертний.

– Найімовірніше, то був блуд. Ці створіння вміють читати людей і використовувати їх спогади для того, щоб змусити жертву блукати. Деякі нещасні в блуканнях помирають. На щастя, Кора вчасно зреагувала.

– Так, – видихнула Еллі безрадісно й не стримала схвильованого: – Інґваре, гадаю, я помираю.

Принцеса відчувала, як стрімко її покидають сили. Розуміла, що параліч добром не закінчиться, бо навіть біль почав швидко гаснути, поступаючись цілковитій пустоті на рівні фізичних відчуттів. Світ довкола досі не став чітким, і легкий дзвін у вухах нікуди не зник, а свідомість завмерла на периферії реальності з забуттям, готова й охоча до того забуття.

– Це не так! – різко проказав лорд.

Попереду вже чулися голоси інших членів команди – це тішило. Однак те, що принцеса збиралася з запізненням розповісти своєму рятівнику, вартувало б поки залишити в таємниці від решти. Тож дівчина квапно зізналася:

– Я мушу вам ще дещо сказати. Учора я приходила не просто так. Там, на святі, була жінка… – дівчина на мить замовкла й перевела подих, говорити ставало дедалі складніше, – вона показала й сказала мені дещо дуже дивне. Я бачила видіння, а в ньому – чоловіка в печері, закутого в кайдани…

Хродґейр різко завмер і вирячився на Корнелію так, мовби та щойно зізналася, що бачить привидів. А тоді, отямившись, знову зірвався на біг, кинувши наказово:

– Поясни!

– То була торговка з ятки, де влучною стрільбою з лука можна було виграти передбачення від сестер норн. Вона показала мені не лише того чоловіка, а й дивний ріг з абсолютно чорним мечем, а ще криваві білі крила… – слова дуже повільно й тяжко виринали назовні, хоч Еллі воліла б говорити швидше.

А лорд ледве стримував у собі запитання. Розумів, що зараз невдалий час для допиту: принцесі вартувало берегти сили, бо існував чималий шанс, що до моменту прибуття до кінцевої точки призначення вона може не дожити.

– Думаю, – несміливо продовжила Корнелія, вирішивши до кінця бути чесною, – що ви – моя споріднена душа.

Хродґейр знову різко спинився, перевів дихання й поглянув на дівчину з безсилою приреченістю, промовивши з незрозумілою емоцією:

– Боюся, ти помилилася, – голос його звучав дещо відчужено, далі його власник рушив уже швидким кроком.

– Та жінка сказала, що врятувавши споріднену душу, я, нарешті, пізнаю спокій. Якщо для порятунку вашого дракона достатньо лише перетнути гори, ми повинні зробити це негайно…

– Ти чуєш мене? – злісно й дещо роздратовано перебив чоловік. – Я не твоя споріднена душа, а ти зовсім не помираєш.

Принцеса відчула змішані емоції, та найбільше – розгубленість. Вона хотіла просити пояснень, однак голос Кори дав зрозуміти, що вони вже не самі.

– О боги! Що з нею? – скрикнула дроу тривожно.

Еллі бачила, як вуста дракона розмикаються, розуміла, що він щось відповідає, однак не чула ні звука. Натомість погляд її ухопив клаптик неба – синяву, злегка розбавлену помаранчем. Світанок підкрався зовсім непомітно, однак новий день розпочався з тривог, неприємностей і гірких розчарувань.