Розділ 12.

По обіді Інґвар наказав Утреду збирати загін. Дорога до Мідаса була не надто далекою, проте важкою, зважаючи на погодні умови, а ще – небезпечною, особливо з настанням ночі. Тож лорд прагнув подолати необхідний шлях якнайшвидше, щоб до настання темряви вони переступили межу міста, в якому збиралися переночувати перед перетином Тіньових гір.

Корнелія швидко змінила звичайну домашню сукню на тепле північне вбрання, подароване Інґрід, і вийшла у двір, де слуги готували коней.

– Ви теж їдете? – здивувалася, уздрівши Кору й Метліна, які мовчки запасалися зброєю неподалік від стаєнь: там, у прилеглому до них невеличкому приміщенні, знаходився нескромний арсенал усіляких убивчих штуковин.

Різні ножі, клинки, кастети, метальні леза й інші, на жаль, невідомі Корнелії екземпляри з розряду холодної зброї лежали рівними рядами на дерев'яних поверхнях, припорошених снігом і прибудованих до лицьової сторони парадної стіни зброярні, а деякі вже визирали з усіх кишеньок розвантажувальних поясів напарників, готові зіграти свою роль при нагоді. Одначе убрання ельфів виявилося далеким від тутешньої погоди. Вони залишилися вірними своїм еластичним комбінезонам з гладкої чорної тканини, лише накинули на голови теплі шапки, оздоблені хутром, і на плечі – утеплені темні плащі.

– Так, підвищимо вам трохи шанси на виживання, – підморгнув Метлін.

– Тобто? – Еллі напружилася, позаяк вважала дорогу не настільки небезпечною, щоб мова йшла не просто про захист, а про реальне виживання.

Їй хотілося вірити, що хлопець навмисне перебільшує.

– Землі за межами Осворда кишать темними духами, демонічними сутностями, а ще голодними дикими тваринами... – почав перераховувати Метлін, доки Кора не ляснула його по потилиці.

– Бовдуре, ти ж лякаєш її! – шикнула вона на ельфа, зараз зніяковіло усміхненого, а тоді звернулася до принцеси: – Не слухай його. Тобі нічого боятися, особливо вдень і з тим супроводом, який ухвалив лорд.

– Маю дещо, що допоможе тобі почуватися впевненіше, – долинув з-за спини піднесений тон Ірвіса, й усі миттю звернули на нього увагу.

Сильф стояв, убраний у теплий світлий кітель і такого ж відтінку щільні штани, заправлені у високі коричневі шкіряні чоботи. На поясі в нього кріпилися піхви, з яких визирав срібний ефес меча, оздоблений тонким витонченим різьбленням. Довге темне волосся різко контрастувало на тлі бежевих відтінків, проте цей контраст мав направду вишуканий вигляд: підкреслював аристократичні риси Ірвісового обличчя. У правій руці хлопець тримав середнього розміру елегантний металевий лук і невеличкий сірий мішечок із невідомим наповненням.

– Що це? – здивувалася Корнелія.

– Подарунок від Інґвара, – гордо сповістив сенешаль і простягнув зброю дівчині.

Корнелія взяла її до рук трохи боязко. Оцінила вагу й габарити, відзначила про себе, що шкіряний держак надзвичайно зручний та й тятива гарно натягнута, а тоді розгублено зазирнула в мішечок, виявивши там безліч дрібних металевих циліндрів.

– Це стріли, – пояснив Ірвіс на розгублений погляд Еллі, – у такому вигляді їх простіше переносити. Вони легкі, компактні й активуються до нормальних розмірів несильним натисканням на один із кінців. Спробуй активувати одну, тільки будь обережною, щоб метал не пробив тобі руку.

Останнє попередження трохи злякало, однак Корнелія повторила вказівки сенешаля й із подивом простежила за тим, як дрібний циліндр за лічені мілісекунди витягується в довгу тонку, стійку стрілу з надзвичайно гострим наконечником. Користуючись можливістю, дівчина вирішила одразу ж випробувати цю диво-технологію в роботі. Кінчик із надзвичайно тонким чорним оперенням вперся в тятиву, яка без жодних зайвих звуків легким зусиллям тендітної дівочої руки натягнулася. Її Високість швидко визначилася з ціллю – нею став самотній глек, забутий на високій кам’яній перегородці, що відділяла територію замку від провалля, чиє підніжжя лизали крижані пінисті язики моря, – і з легеньким видихом відпустила тятиву. Стріла зі свистом розсікла повітря, майже розчинившись на тлі біло-синього неба, й лише тихий дзвінкий тріск глека дав зрозуміти, що принцеса таки влучила.

– Вражає! – похвалив Метлін.

– От бляха! – видихнув майже одночасно з ним приголомшено Ірвіс. – Я до останнього сумнівався.

– Агов! – обурилася Еллі. – Твоя недовіра ображає.

– Даруй, – перепросив винувато сильф, дещо ніяково пояснивши: – Просто ти зовсім не схожа на людину, яка справді вміє стріляти з лука. Думав, учорашні хлопці помилилися.

– А ти не схожий на того, хто з легкістю піддається упередженням. Принаймні був. Як бачимо, зовнішність часто буває оманливою.

– Ти ж не сердишся? – направду стурбувався хлопець.

– Могла б, але ні, – заспокоїла його приятелька.

– Сподіваюся, ви вже готові вирушати, – перервав розмову окрик лорда.

Корнелія перевела на нього погляд і мимоволі затамувала подих. Владний, самодостатній, серйозний, він ішов до них, велично карбуючи крок і буквально випромінюючи непохитну рішучість нарешті закінчити своє двадцятирічне поневіряння. Дівчина дивилась і не могла не милуватися холодною, майже гострою й дещо хижою чоловічою вродою. Це був, без перебільшення, перший випадок в її недовгому житті, коли представник протилежної статі пробудив у ній справжній жіночий інтерес. Однак зовнішня врода має здатність губитися на тлі характеру, а в Інґвара цей характер був не те щоб препаскудний, просто інколи нестерпний і дещо складний, особливо через незмінну таємничість у словах, поглядах і поведінці.

Для подорожі дракон обрав зручне не багатошарове світло-сіре вбрання, щедро оздоблене хутряними вставками й шкіряними ременями, що надійно тримали різних розмірів піхви, в яких свого часу чекала зброя. Темно-русяве волосся зібрав на потилиці у зручний тугий вузол, і не став ховати голову під шапкою. Принцесі здалося, що так поважний лорд набув би кумедного вигляду, однак у неї не було шансу це перевірити. Дещо блідувате обличчя, зранку спотворене люттю, тепер не виражало абсолютно ніяких емоцій, тож важко було збагнути, про що лорд у цей момент думав. Та й у цьому не було потреби, бо самій Корнелії спершу не завадило б прибрати хаос у власній голові: після ранкових подій думки невблаганно летіли то до краю драконів, де на неї чекав рятунок і зовсім не чекав рідний батько, то до краю смертних, де досі залишалася рідна мати (або ж її тіло, у що вірити геть не хотілося).