Розділ 5.

– Не тривож нас! – наказав Інґвар служниці, що чатувала біля дверей своєї принцеси.

Та злякано відступила й не встигла і слова промовити, перш ніж перед нею зачинили з гуркотом двері. А тоді перевела погляд на короля Артмена, що нерішуче завмер поруч, втупивши злий темний погляд у дверне полотно, наче воно було причиною всіх його бід.

– Що з нею? – запитав він сухо.

– Хвороба, – пискнула Вівіан схвильовано й водночас злякано, – сьогодні Її Високості від самого ранку зле. Вас мали б попередити про її стан…

Кастірманський правитель стиснув руки в кулаки й зарядив одним у стіну. Почувся хрускіт його кісток, шкіра здерлася й закровила.

– Стежте за ними! – наказав він варті перед тим, як зникнути.

А бідолашна служниця геть поникла й почала нервово метатися по коридору, не знаходячи собі місця від хвилювання. Вона була певна: сталося щось недобре, тому подумки молилася всім знаним богам, щоб захистили її господиню.

Тим часом майже непритомну Еллі обережно опустили на ліжко. Обличчя її вкрилося дрібними краплинами поту, а тіло скувало мілке тремтіння як наслідок лихоманки. Вона задихала хрипко та рвано, проте спромоглася промовити:

– Благаю, покличте… Вівіан. У неї… є… ліки.

Еллі заплющила очі й зціпила зуби, стиснувши руками грубу прохолодну ковдру. Терпіти біль було несила, він спалював її свідомість, кип’ятив кров, розривав вени й судини, випалював очі…

– Я допоможу тобі, – проказав упевнено чоловік, опустившись поряд на ліжко.

– Ви? – змучене й геть тихе. – Як?

Права чоловіча рука пірнула під щільну чорну тканину сорочки й витягнула назовні невеличкий срібний кулон. На грубому блискучому ланцюжку трималося, на перший погляд, звичайне мінімалістичне й витончене затуплене вістря стріли, однак одним управним рухом Хродґейр від’єднав від дрібного стрижня нижню його частину пірамідальної форми й, підхопивши лівою рукою за потилицю принцесу, підніс до її сухих і потрісканих уст. Через мить дівчина відчула, як щось мокре й холодне пірнає їй під язик, а тоді раптом сіпнулася від абсолютно нових і дивних відчуттів.

Десь у районі грудної клітини зародилися запаморочливі хвилі всеосяжного жару. Вони невблаганно наростали й наростали, аж доки не розлилися по всьому тілу, на диво, охолоджувальними імпульсами, які швидко притлумили біль. Мовби паралізували його, подарувавши тілу невимовну легкість, позбавивши його кайданів нестерпно пекельних мук. Корнелія, стрімко прийшовши до тями, з полегшенням видихнула – і зненацька побачила, як із цим видихом з неї виходить легке мерехтливо-золотисте сяйво, що неабияк вразило.

А разом з ним із глибин її тіла – з потаємних, забутих і загублених куточків сонячного сплетіння – виривалося чиєсь полегшене рокотливе:

– Нар-р-решті!

Пелена безпам’ятства повністю стліла – і принцеса змогла цілком свідомим поглядом зустріти проникливий погляд безсмертного (в цьому вона аніякісеньких сумнівів тепер не мала). Серце тривожно вдарилось і ледь не потонуло в нічній синяві прекрасних чоловічих очей – вони досі невблаганно заворожували своєю рішучістю й водночас небезпечною таємничістю.

– Не знаю, як ви це зробили, але дякую! – вражено проказала дівчина, власний голос прозвучав так жваво, що вона не повірила власним вухам.

Хіба це можливо? Вперше за всі роки неминучих страждань їй удалося так швидко позбутися болю. Точніше, Хродґейру вдалося. Що це, як не магія?

– Немає за що! – промовив чоловік, мовби неохоче відсторонившись і забравши від неї свою руку. – Я не вилікував тебе – тут це не можливо. Зміг лише позбавити болю, але він неодмінно повернеться.

Розчарування майже не вкусило, бо спантеличена Еллі не встигла ще повністю збагнути, що й до чого, і втішитися перемозі, а тому, сівши, звичним тоном промовила:

– Знаю, це триває все моє життя, тож я змирилася з тим, що безнадійно приречена на… – дівчина раптом осіклася, подумавши, що правда навряд чи піде їй на користь. Що як цей дивак передумає забирати її з собою після того, як дізнається, що його "ціна" – хвороблива й перебуває в межах цього світу у вкрай нестабільному стані? Тож закінчила зніяковіло: – Даруйте, вас це не стосується. Зовсім не виховано з мого боку скаржитися.

– Ще й як стосується, – здивував її Хродґейр, а тоді звівся на ноги, поглянувши серйозно згори вниз: - Я сказав «тут це не можливо», проте там, звідки я родом, існує спосіб.

– Що? – вражено вирячилася на нього Корнелія. – І ви мені допоможете? Не… не розумію, – вона розгубилася. – Чому? Ви хотіли допомогти мені тоді на землях Шайванів – я в цьому впевнена; а тепер рятуєте ще й тут і пропонуєте піти з вами. Певна, ця допомога не безкорисна. Що ж я мушу віддати натомість?

У неї серце зайшлося в грудях, мовби замкнена в темряві пташка, якій подарували промінчик сонця.

Весь цей вечір здавався дивним сном, з якого принцеса не воліла виринати в реальний світ. Не вірила, що тут і зараз їй просто дарують шанс вирватися на волю й позбутися не лише ненависної ролі нареченої деспотичного короля, а й безнадії, викликаної невідомою хворобою, і кайданів триклятого Середнього світу, що роками гасив її жагу до життя й морив голодом спокою, тиші та щастя.