Розділ 2.

Страх – це не просто неприємна емоція, як звикли вважати смертні. Страх – це дикий звір, якого люди не наважуються приборкати, попри те, що живуть із ним у серці все своє життя. Але ж це саме життя стало б набагато легшим, якби бодай комусь стачило сміливості прийняти той факт, що боятися невідомості (яку можна просто пізнати) чи відомості (яку однаково не відвернути чи ж, навпаки, можна уникнути) – безсенсова справа, яка задарма втомлює. Люди приречені страждати (це варто прийняти), однак ці страждання не такі важкі, коли нічого не боїшся. Коли звір у грудях не гарчить і не стискує кігтями серце, а покірно схиляє голову.

***

Щойно Корнелія опинилася посеред пустого невеличкого провулка між двох невисоких будинків – стовпи синього полум’я за її спиною згасли. Серце злякано підстрибнуло в грудях і впало кудись у п’яти. Довго вона не наважувалася ступити бодай крок – усе намагалася усвідомити, чи насправді з нею відбувається все те… що відбувається.

Ще пів години тому вона, щаслива, прямувала до покоїв матері, мріючи про те, як вони проведуть разом цей день. А вже тепер стояла в невідомому місці за сотні кілометрів від будівлі, яку змушена була називати домом. Руки, стиснуті в кулаки, в захисному жесті тулилися до грудей, що здіймалися у схвильованих подихах. Під тканиною простенької сукні відчувалася твердість дерев’яної монети – це й змусило Еллі отямитися та згадати, заради чого вони з матір’ю так ризикнули.

Притлумивши в собі всякі зачатки страху, принцеса поправила на голові шарф, трохи більше напустивши його на очі, й рішуче вийшла на дорогу. Година була не те щоб рання, але й не дуже пізня: десь близько опівдня. Проте людей на вулиці виявилося дуже мало. Першим на очі Корнелії потрапив чоловік похилого віку. Його віз, запряжений двома худими конями й заповнений ящиками з їжею, стояв за десять кроків від неї.

– Вітаю, пане! – привіталася вона, намагаючись передати тоном дружній настрій.

– Дай боже тобі, дитино! – відказав старечим голосом чоловік, на мить знявши з голови старий картуз.

– А чи не підкажете мені, де б я могла знайти вождя Озмана?

Чоловік примружив і без того вузькі очі й сторожко запитав:

– Ви не місцева. Звідки будете?

– Із племені морнів, – для чогось збрехала Еллі. Їй здалося, що жительці Середнього світу тут навряд чи будуть раді, особливо у світлі останніх подій.

Континент на межі війни. У такі тривожні часи небезпечно подорожувати. Тим паче принцесі, чиє королівство може стати наступним на шляху невпинного завойовника, що прийшов із Близької Півночі. Про ті землі Еллі нічого не знала, хоч їх із її континентом розділяє лише Шейронське море, яке має не такі вже й великі масштаби. Можливо, річ була в тому, що вона мала доступ лише до загальної частини бібліотеки, яка, крім того, ділилася ще й на таємні секції, закриті для всіх, крім короля й наближених до нього осіб. Або ж у тому, що всі північні території споконвіку належали жителям Високого світу, як і території за океаном Мелізмів, про що їй колись розповідала мати. А Високий світ завжди неохоче контактував із двома іншими. Більшість його рас і культур по цей день для простих смертних залишаються великою таємницею. Тож не дивно, що королівська бібліотека в Сайріфії може й не мати жодної інформації про місце, з якого прийшов ворог.

Стариган трохи помовчав, пильно придивляючись до незнайомки, проте, зрештою, видихнув:

– Сьогодні ж субота. Вождь Озман у храмі Дажбога – це в центрі поселення. Прямуй, не звертаючи, на північний схід – і хвилин через десять будеш на місці.

Еллі подякувала й розгублено роззирнулася. Дорога недалеко попереду розходилася в чотирьох напрямках. Дівчина звела зіщулений погляд догори, щоб зорієнтуватися по сонцю, як учила мати. А щойно з'ясувала, в якій стороні північний схід – жваво пішла вперед.

Користуючись нагодою, вона уважно роззиралася довкола. Місто направду її геть не вражало. Воно здавалося бідним, пустим і занедбаним. На просторій степовій рівнині широко розкинулися невеличкі будиночки, здебільшого одноповерхові: деякі стояли рівно, деякі косилися від часу й через неякісну роботу; дахи були кругом солом’яні, а вікна – дерев’яні з мутним склом. Хтось вважав за потрібне відгородити своє подвір’я з худобою й хлівами дерев’яним парканом, а хтось просто тягнув грубий дріт чи мотузку від одного дерев’яного кілка – до іншого. Дерев тут росло мало, через що яскраве полуденне сонце нещадно пекло в голову. Дорогою до вказаного місця Корнелія бачила всього кілька верб і пару низьких вишень – в тіні останніх заховалися вузькі лави. На одній з таких дві малі замурзані дівчинки гралися ляльками з кукурудзяного лушпиння, що викликало в ній краплину жалості.

Дитинство принцеси не було багате на іграшки, проте вона все ж їх мала. Королева дбала про те, щоб її донька хоч іноді почувалася щасливою, а тому платила слугам своїми прикрасами, щоб ті зрідка купували в місті різні дрібнички: матеріали для рукоділля, ляльки чи іграшковий посуд… Кожну подаровану матір’ю річ Еллі берегла, як тільки могла. То були її безціні спогади, її особисті багатства.
Діти замовкли й крадькома поглянули на незнайомку, що завмерла навпроти зі скляним поглядом ясно-блакитних очей. Вона здалася їм дивною, від того лячною, тож дівчата скочили зі своїх місць і кинулися до будинку.

Корнелію здивувала така неприязна реакція, однак принцеса нічого не могла вдіяти, крім як продовжити рухатися далі звивистою ґрунтовою стежкою, злегка присипаною піском і дрібним камінням.

Шайванське місто в цілому місто не нагадувало, хоч Еллі могла порівняти його лише з тими картинками, які траплялися їй у книгах. Поселення було більше схоже на якусь покинуту стародавню цивілізацію, що їх немало описували підручники з історії. Воно, мабуть, і не дивно, зважаючи на те, що всі тутешні племена колись були кочовими. Осілий спосіб життя вони почали вести не так уже й давно, тож розвинутися до нормальних цивілізацій, на кшталт королівств Середнього світу, ще не встигли.