- У цьому місці ви відчуєте себе богинею! - розсипався в епітетах Шті, демонструючи багатство заміської резиденції, як він обізвав двоповерховий особняк з колонами, які насилу можуть охопити дві людини.
До особняка додавався парк, створений рукотворно для того, щоб, прогулюючись у тіні дерев жодного разу не побачити світила цього світу. А може, його й не було? Аж надто похмуро було навколо. Як восени у Лондоні. Час туманів і низьких хмар. Особливо в контексті обіцянки господаря цієї архітектурної пишноти. Виявилося, що мене запросили на Серединний бал, - чудова і захоплююча подія перлинної нитки планет Середлиння.
Ні Середлиння, ні перлинна нитка поки що в моїй голові ні про що не говорили. Якщо судити за словами, то, швидше за все, цей світ знаходиться в середині якоїсь нитки. Галактичної спіралі чи рукава галактик? З астрономією у мене було все не так уже й добре.
Шті представився одним із співзасновників Академії, і пояснив, що іноді особливо обдарованих академістів виводить у люди.
«Ну-ну» - єхидно помітив розум, хоч Фросилінда й шепнула, поки він відвернувся, що слід зображати захоплену юницю. Точніше грати на самолюбстві самця і не допускати в голову складних думок.
Я й сама зрозуміла, що навколишній простір просто нашпигований різними гаджетами. Щось відсікало звуки, щось екранувало магію, і, напевно, були якісь прилади, що дозволяють «співзасновнику» бачити образи в моїй голові. Бо дуже вже багато на ньому було прикрас, як для чоловіка. І персні на тонких пальцях, і наручі на зап'ястках, хоч він іх пишними манжетами прикрив. А ще це ланцюг з якимось складним медальйоном на шиї. Він у мене зубний біль почав викликати практично зразу ж, як я на лаву у кібітці сіла. Куди там подарунку коргів тягатися з технологічно складною прикрасою.
Долоні я від нього ховала, пам'ятаючи про контактну отруту та спосіб маніпуляції на балу в Академії.
Він тричі запропонував понести краба, і три рази я відповіла "ні". А Себастьян ще й руками-ножицями у нього перед носом погрозливо клацнув пару раз.
Тому, слідуючи трохи позаду за співрозмовником, майстерно викладеними доріжками, я співала під ніс:
Почекай - дощі - дощі
Я залишив кохання позаду
І тепер у мене попереду
Дощі, дощі, дощі.
Переконавшись, майже відразу, що якісь образи цей гад все ж таки зчитує, навіть не торкаючись мене, вимушена була відволікатись таким чином, щоб не зкотитись в кіно, де я - головна героїня і вибовкую таємниці.
Потім був «Дощ» Святослава Вакарчука, бо парк був справді величезним, і ми навіть дісталися чарівної галявини, де я нарешті побачила небо.
Воно було трохи іншим, ніж на площі космічного ярмарку. На потемнілому небі яскраво сяяла частина спіралі, йдучи за обрій, а замість крапель дощу до нас мчали, згоряючи метеорити.
Ніч відійде
І стане безмежно малою,
І зникне за край...
Десь продзвенить,
Ніби для нас із тобою,
Самотній трамвай...
І буде весна...,
І теплий дощ буде іти,
Поки так йому скажеш ти,
Поки так йому скажеш ти!..
Я шмигнула носом, мені можна пробачити. Я в піжамі і з крабом в обнімку. А ще панцир прикриває щура, що згорнувся клубком, і я дуже сподіваюся, що блокування стримають процес перевтілення панцира і хвостатої в кишені кенгурушки. Мені козирі ой як потрібні, бо надто каламутний цей Викрадач Талантів.
#4400 в Фентезі
#3078 в Різне
#822 в Гумор
пригоди і гумор, пошуки себе і свого кохання, пригоди дружба порятунок світу
Відредаговано: 07.12.2022