Епілог.

Роман. Серпень

— Ну як ви тут? — зазираю до кімнати. Олеся сидить у кріслі‑гойдалці й годує нашого сина Данилка. Йому вже місяць. Найкрасивіший, найрозумніший і взагалі най‑най… бо наш.

— Скоро закінчимо, — відповідає Олеся.

— Там твої батьки приїхали. Мама питає, може, тобі допомога потрібна?

— Ні, ми самі справляємося, — усміхається, показуючи очима на Данила, який вчепився в її груди й намагається висмоктати все до останньої краплі. — Зголоднів, бідолашний.

— Для нього сьогодні теж стрес. Стільки родичів, друзів сім’ї, охочих доторкнутися до нього…

— Це так. Ти кажеш батьки… Що, і тато приїхав? — питає Олеся трохи здивовано.

Після того з’ясування стосунків у їхньому домі минуло достатньо часу й подій. Ареф’єв навіть був на святкуванні нашого весілля. Повернувшись із Барбадосу, ми зібрали всіх важливих людей у нашому житті в ресторані й оголосили про церемонію як про доконаний факт. Але загалом вони ближчими не стали й спілкуються рідко.

— Навіть подарунок купив, — вимовляю багатозначно. На що Олеся здивовано піднімає брови.

— Та ну… Що це він, розщедрився?

Я ставлюся до Ареф’єва рівно, без емоцій. Він її батько. І все. З тещею все значно простіше й веселіше: вона живе поруч, часто буває в нас, допомагаючи Олесі з дитиною.

— Може, хоче налагодити стосунки? Одному, мабуть, не дуже, — припускаю.

Вона лише знизує плечима, не знаючи, що відповісти. А потім питає:

— А твої влаштувалися?

— Мама активна. Ганяє персонал, — усміхаюся. — То стіл не так накрили, то хліб рано подали…

Ми зняли кілька будиночків на території великого оздоровчого комплексу. Тут є апартаменти в основному корпусі, а є ось такі окремі будиночки для великих компаній, яким не потрібна метушня й сторонні очі. Місце виявилося чудовим: невелике озеро, ліс, доглянуті алеї, стежки для любителів ходьби, спортивні майданчики.

— Ну що, підемо? — Олеся підводиться з крісла, вкладає Данила в переноску й передає мені.

Ми спускаємося до гостей. Стіл уже накритий на терасі нашого будиночка: біла скатертина, фрукти, м’ясо, напої… Родичі жваво перемовляються, сміх перемежовується з радісними вигуками.

— Усі розступіться! — командує Ілля. — Я хочу подивитися на свого хрещеника!

— Встигнеш, — відтісняє його моя мама. — Спершу я подивлюся на свого онука!

— Він спить, — заспокоює всіх Олеся. — Як тільки прокинеться, він весь ваш.

— Так, усі сідаємо, — беру увагу на себе. — Поки дитина спить, говоримо впівголоса. Займаємо рот їжею й напоями.

Вечір минає чудово. Душевно, я б сказав. Батьки згадують історії з мого дитинства, розповідаючи, яким кумедним я був. І головне, що мій син — вилитий я: і носик, і бровки, а головне — розумний погляд. Олеся на це лише усміхається. Чого сперечатися? Головне, що він у нас є.

Батьки Олесі теж у позитиві. Навіть похмурий Ареф’єв усміхається, то й діло кидаючи захоплені погляди на дружину. А вона без його впливу помолодшала й погарнішала. Вони так і не розлучилися. Тепер мати Олесі «відривається», морочачи йому голову, а він, схоже, й радий — то й діло дарує їй подарунки й квіти. Дивна річ… маємо — не цінуємо, втрачаємо — плачемо. А можна ж просто жити щасливо, без цих американських гірок.

Щойно Данило видає звук невдоволення, як обидві бабусі вже тут як тут.

— Прокинувся наш хлопчик… прокинувся наш красунчик…

— Ну все, починається… — підводжуся й тягну Олесю за руку. — Ходімо.

— Куди?

— Запрошую тебе на прогулянку під зорями, — веду її до водойми, розташованої неподалік від нашого будиночка.

Ця частина оздоровчого комплексу не освітлена, тому варто лише трохи відійти — і темрява ночі огортає нас. Я стаю позаду Олесі й обіймаю її.

— Глянь, як красиво, — показую рукою на небо.

— Угу, чудово. У місті зірок і не видно, — каже замріяно.

— Давно ти дивилася на небо? — питаю, знаючи, що Данило займає весь її час, і вона навіть про прості речі іноді забуває.

— Дуже давно… не було коли.

З тераси долинає невдоволений плач Данила.

— Все, я пішла, — відривається від мене, збираючись рятувати бабусь.

— А поцілувати? — не відпускаю її. Швидкий чмок у губи — й Олеся вже летить на допомогу.

Залишаюся сам. Засовую руки в кишені й вдивляюся в простори галактики. Раптом зашурхотіли кущі. Переводжу погляд у той бік. Із заростей вивалюється Ілля. Підводиться, лаючись.

— Ей, ти чого? — цікавлюся по‑дружньому.

— О! Привіт, — каже так, ніби не бачив мене сто років. — А я тут плавав… — показує рукою на воду. Він і справді без штанів, а сорочка накинута на мокре тіло.

— Освіжився? — жартую.

Ілля нахиляється трохи ближче, обдаючи мене парами алкоголю, й каже, ніби по секрету: