Розділ 45. Кожному по заслузі...

Роман. Травень

Початок травня видався спекотним. Буквально тиждень тому ми ходили в куртках, а сьогодні вже носимо літні речі.

— Ти сьогодні до котрої години плануєш працювати? — питаю в Олесі, яка вже відчинила двері машини.

У мене таке відчуття, що вона й народжувати буде у своїй улюбленій галереї. До цього моменту, звісно, ще два місяці, але вона вперто відмовляється сидіти вдома й просто відпочивати. У ній вирує енергія, бажання творити й рухати цей світ… Навіть страшно уявити, яким непосидючим буде мій син, якщо він уже зараз так активно змушує матір працювати «у дві зміни».

Звичайно, вона ніколи не була лінивою, але відчуття, що в неї помістили маленьку атомну електростанцію, не покидає ні на мить. Вона у вічному русі, сповнена енергії та ідей.

— Сьогодні я планую бути на роботі до сьомої… у нас захід. Діти, які закінчили курс ліплення й скульптури, представляють свої роботи. Відкритий урок для батьків, а також солодкий стіл для маленьких творчих особистостей, — говорячи про дітей, Олеся завжди вимовляє слова із придихом і усмішкою.

— Добре, я заїду за тобою на початку восьмої.

— Я сама доберуся, — заводить заїжджену платівку.

Від її «я сама» у мене скоро почнеться нервовий тик. Вона ніби заново відкриває для себе світ: щупає його, пробує, випробовує свої можливості й сили. Я тільки за… але не в її теперішньому стані, коли живіт уже говорить усьому світу про її положення. Усі навколо хочуть допомогти, а вона, навпаки, впирається й прагне довести, що впорається сама.

— У мене тут недалеко буде зустріч. І закінчиться вона якраз о сьомій вечора, — вигадую на ходу. — Чекай мене.

— Добре, — погоджується, але я прямо чую її внутрішнє бурчання.

Іноді це захоплює мене до тремтіння. Олеся змінилася до невпізнання. Немає вже тієї втомленої від життя жінки, яка тягнула на своїх плечах весь світ. У ній розправила крила саме та Олеся, з якою я колись пережив незабутню близькість: пристрасна, сильна, незалежна, з внутрішнім вогнем і пронизливим поглядом. Я люблю її саме такою — повноцінною у її розумінні світу.

Але все ж мені хочеться, як чоловікові, оберігати свою «дівчинку» Олесю. Бачити її вразливою, сентиментальною, із поглядом, повним блиску й обожнювання мене — лицаря на залізному коні. І мудрість її в тому, що вона відчуває такі моменти, трохи прогинається, йде назустріч моєму чоловічому его. Це ні в якому разі не спроба домінувати з мого боку й не бажання самоутвердитися за її рахунок. Стосунки — це завжди гра не в одні ворота. Зі свого боку я теж іду на поступки й… розумію, що поступки — це не слабкість, а частина нашої спільної сили. Я вчуся відпускати контроль, коли вона хоче йти своїм шляхом. Вчуся довіряти її рішенням, навіть якщо всередині все кричить: «Зупинись, побережи себе». Іноді це означає мовчки чекати її до пізнього вечора, іноді — прийняти, що вона сама добереться додому, а я лише буду поруч, якщо раптом знадоблюся.

Я поступаюся в дрібницях, щоб зберегти головне — її свободу бути собою. І в цьому є моя любов: не лише захищати, а й дозволяти їй літати.

Зайшовши в офіс, вливаюся в звичний ритм. Співробітники зайняті своїми поточними справами; Ілля, махнувши рукою на знак привітання, зник у своєму кабінеті. Відчиняю двері до приймальні. Марія, кивнувши, продовжує розмову телефоном.

Нарешті, мій кабінет. Робоче крісло, ноутбук, купа паперів на столі: креслення, акти приймання… Тут усе стабільно, все йде за планом. Така в мене робота. І вона продовжує мене радувати.

Взагалі, я щасливчик… У мене чудова робота, неймовірна дружина, щасливий шлюб — і скоро народиться син. Життя увійшло в русло й усе йде своєю чергою.

— Добрий ранок, Романе, — Марія відчиняє двері й заходить, тримаючи в руках блокнот і ручку.

— Які в нас на сьогодні плани?

— У вас зустріч із… — вона зачитує призначені зустрічі, а я звіряюся зі своїм графіком.

— Що там із новим клієнтом, записаним на шосту?

— Поки не підтвердив. Не можу додзвонитися.

— Якщо до дванадцятої не передзвонить, то вечір сьогодні звільняй. Ми не того рівня, щоб бігати за клієнтом. Хай він потім за нами побігає.

Час до кінця робочого дня пролітає стрімко.

— Романе, я вам не потрібна? Можу йти додому? — секретарка зазирає у прочинені двері.

— А котра вже година? — кидаю погляд на годинник.

— Початок сьомої, — відповідає Марія.

— Так, звісно, ти вільна, Машо. Ми сьогодні добре попрацювали, пора й відпочити.

— Уявляєте, — Марія широко відчиняє двері й заходить повністю, — цей Зімін, який мав бути о шостій, так і не передзвонив.

— Значить, не доля. Ми відповідальні перед клієнтами, того ж очікуємо й від них. Якщо він надалі виявить бажання зателефонувати, спершу спитай причину його такої поведінки. Якщо це будуть відмовки — відправ його лісом. Лише надзвичайна ситуація може його виправдати.

— Зрозуміла, — киває Марія.

— Ти додому? — встаю, вимкнувши ноутбук. — Можу підвезти до метро.

— Ні, дякую. Зустрічаюся з подружками в ресторані.