Розділ 44. Узимку літо й весілля в січні

Роман. Січень

— Олесю, час, — зазираю до кімнати. Олеся сидить біля дзеркала й розмовляє по телефону.

— Хвилинку, — озирається, відповідаючи мені.

Вона сьогодні неймовірно гарна. Зазвичай — красуня, а сьогодні просто неймовірна. Її волосся вкладене великими локонами й прикрашене білими квітами. Макіяжу майже немає — або це той самий «невидимий» макіяж, який лише підкреслює природну красу, додаючи родзинку. Я сам собі починаю заздрити. Біле плаття на тонких бретелях із повітряного шифону доповнює її образ, перетворюючи на Афродіту — тільки в сучасній інтерпретації, над якою довелося попрацювати навіть штучному інтелекту.

— З ким розмовляєш? — киваю підборіддям на телефон у її руці.

— З мамою.

— Передавай їй привіт. Як вона?

— Мама в сотий раз дякує тобі, — усміхається Олеся, передаючи її палкі слова.

Я відмахуюся, ніби нічого особливого не зробив, і нагадую:

— Залишилося двадцять хвилин, а нам ще треба дійти до пляжу.

— Дві хвилини — і я вся твоя, — Олеся посилає мені повітряний поцілунок.

Поки Олеся прощається зі своєю матір’ю, я йду по її весільний букет. Вона вибрала квіти з незвичною назвою — франжипані. Але виглядають вони чудово: великі білі пелюстки з яскравою жовтою серцевиною чудово доповнюють її образ і нагадують нам, що ми не в запиленому місті‑мільйоннику, а на Барбадосі.

Взагалі, пляжна церемонія — це моя ідея. Я не хотів, щоб у Олесі все було банально й сухо, як уперше. Ми інші. Наші стосунки інші. Та й де ще ставати Білою, як не на білосніжних пісках під морським бризом?

А щодо її матері… Вона прийняла правильне рішення. Вийшовши з лікарні, прислухалася до поради лікаря й прибрала зі свого життя головне джерело стресу — Ареф’єва. Формально вони не розлучилися, але й у дім до нього вона не повернулася. Ну а я що, будівельник, не знайду любої тещі квартиру? Звісно, знайшов — та ще й ближче до нас, щоб у разі потреби допомагала Олесі після народження дитини.

Даша теж відмовилася жити з батьком. Вона перебралася до подруги, яка винаймала квартиру. Враховуючи, що вони разом навчаються в університеті, жити їм весело, а подрузі не так витратно.

І тепер Ареф’єв лишається сам у своєму величезному домі… Іноді, коли чогось дуже хочеться, це обов’язково збувається. Тільки от у підсумку виявляється: самотність і робота — далеко не все, що потрібно для щастя.

— Про що думаєш? — Олеся обіймає мене зі спини.

— Про нас. Скоро ти станеш Олесею Білою, — повертаюся до неї. — Ти рада?

— Безмежно, — її усмішка сяє. — Я досі не вірю, що єдиний легковажний вчинок, здійснений мною в житті, виявився ось таким… — розкидає руки, — неймовірним, що кардинально змінює життя. Я тут, на Барбадосі, вагітна наречена. Просто якась казка!

— Дуже сучасна казка, — сміюся з її репліки.

— Уявляєш! — Олеся кумедно округлює очі. — Тато прислав мамі квіти й запросив її в ресторан.

— Сподіваюся, вона одразу не кинеться йому на шию й не поверне звичну модель життя?

— Та що ти! Вона сказала, що в разі чого подумає над гостьовим шлюбом. Для неї окреме житло — це зовсім інший світ. Ти ж її бачив… Вона ніби помолодшала років на десять: басейн, нові подруги, скандинавська ходьба… У неї зроду стільки хобі не було. Впевнена, вона вже встигла сповна оцінити смак життя й ні за що не проміняє його на служіння заради татового комфорту.

— Хай розбираються самі, дорослі вже. А нам пора, — беру Олесю за руку й веду до виходу. — Тримай, — простягаю їй весільний букет.

Ми виходимо з прохолодної кімнати в осліплювальне світло. Шкіра миттєво реагує на гаряче повітря — все‑таки січень на Барбадосі зовсім не те саме, що в нашому рідному місті. Тут він пахне не снігом і морозом, а морською сіллю, солодкуватими екзотичними квітами й фруктами. Білосніжний пісок хрумтить під ногами, вислизаючи, а бірюзові хвилі ліниво перекочуються біля самого краю церемоніальної арки, прикрашеної живими орхідеями й гібіскусами.

Я міцно тримаю Олесю за руку, ніби боюся втратити. Все ще не до кінця усвідомлюю: ось ми — щасливі, красиві, вагітні й… разом. Буквально за кілька хвилин ми офіційно станемо родиною.

На пляжі нас уже чекає працівник готелю, уповноважений проводити такі церемонії. І ще одна пара молодят. У нас немає гостей — ми вирішили, що цей момент має бути тільки нашим. Так, я власник: я не хочу ділити його ні з ким. Посидіти в ресторані з нашими батьками ми ще встигнемо, а ось церемонія — це лише наше, як і клятви, які ми підготували. Пара, що розписуватиметься після нас, стане нашими свідками, а ми їхніми. Випадкові люди розділять із нами зрозумілі їм почуття — без жодного лицемірства.

Олеся йде поруч, тримаючи букет. Її сукня розвівається на легкому вітерці, додаючи образу казковості. Вітер грає з нею, з її локонами, і я ловлю себе на думці: світ навколо ніби створений саме для цього незабутнього моменту.

Заграла легка, ледь чутна музика — ніби шум океану, листя й спів птахів перетворилися на райську мелодію, що акомпанує кожному нашому кроку. Серце завмирає від захвату, і я розумію: це не звичайна подія, а чарівна мить, що з’єднує нас трьох в єдине ціле.