Розділ 43. Бути Білою

Олеся

– Це твоя кімната? – поки я збираю речі, Роман стоїть у дверному прорізі, обпершись об одвірок.

– Так, колись вона була моєю, – я не дивлюся на нього. Хоч і намагаюся всім виглядом показати, що все нормально, усередині все вибухає по‑серйозному. Нерви ні до біса… а ще гормони… – Мама зберегла мої речі, залишивши все, як було…

— А твій батько? Чого він хотів? — голос Романа звучить спокійно, але в ньому відчувається твердість і холод. Те, що мій батько йому не подобається, зрозуміло й без пояснень. Я внутрішньо стискаюся, розуміючи, що розмова підходить до найважливішого.

Я кидаю речі, які перекладала з місця на місце, й повертаюся до нього обличчям. У його очах бушує буря. Впевнена, що Рома доклав масу зусиль, аби не вступити в скандал по‑повній і не висловити батькові все, що він про нього думає. Він чудово розуміє: батьків не вибирають… Я відводжу погляд, почуваючись ніяково, може навіть винною… Хоча в чому моя вина? Лише в тому, що не стала покірно терпіти приниження Богдана, а дозволила собі бути щасливою.

— Він намагався зрозуміти, як я житиму далі. Чомусь батько впевнений, що без Крилова я пропаду. Для нього важлива картинка благополучної сім’ї. Таку модель він обрав сам. Таку нав’язує й нам із Дашею. А те, що мама навряд чи була щаслива з ним усі ці роки, його особливо не хвилює. Як не хвилює й наша думка.

— Чому він такий черствий? — ставить запитання Роман, ніби намагається дати йому останній шанс для виправдання нелогічних учинків. Адже люблячі батьки завжди горою за свою дитину…

— Таким уродився, — смикаю плечем. — А може, вплив діда… Він був ще складнішим. Військовий. Він воював, бачив розруху, смерть, голод. І для нього такі звичні для нас поняття, як любов, прив’язаність, ласка — порожній звук. Головне, щоб усі були живі, а все інше — дурниця… — замовкаю, щоб поставити хвилююче мене запитання: — А що з розлученням?

— Воно відбулося. Тепер це факт. Рішення суду лежить у мене в машині, хочеш, дам почитати? — питає лукаво.

— Хочу… І що, прямо все?.. — чомусь мені не віриться, що Крилов так швидко здався, враховуючи, що мені він морочив голову кілька місяців.

— У нього просто не залишилося вибору. Якби він тягнув, то довелося б розпрощатися з великою кількістю майна. Давай залишимо твого колишнього в спокої й поговоримо про нас, — Роман засовує руки в кишені, явно намагаючись приховати хвилювання. — І давно ти дізналася? — стріляє очима в мій живіт.

— Учора ввечері.

— Але ж ми розмовляли вранці, чому не сказала?

Втомлено опускаюся на ліжко, ніби ноги підкосилися й відмовляються тримати.

— Хіба про таке говорять телефоном?

— Та мені хоч смс‑кою, хоч звичайною поштою — узагалі все одно. Чи ти боялася моєї реакції?

— А ти радий? — підіймаю на нього очі.

Роман підходить і сідає поруч. Обіймає мене за плечі й притягує до себе:

— Невимовно радий, — його усмішка стає теплою й широкою.

Я заплющую очі й дозволяю собі вдихнути це відчуття — полегшення. Наче з моїх плечей нарешті спала непосильна ноша. Усе напруження, що тримало мене останню добу, розчиняється. Звісно, я сподівалася почути саме такі слова, але все одно підсвідомо боялася будь‑якої його реакції. До цього люди довкола не були щедрі на емоції. Ще більше я боялася побачити сумнів чи двозначно кинуту фразу. Але ця щира, добра усмішка розтоплює всі мої страхи.

Вперше за довгий час я відчуваю себе цілісною, потрібною, значущою. Щастя любить тишу, тому я радію всередині, боячись сполохати його. Безмежно щаслива, що тепер у мене є плече, на яке можна спертися. Реакція Роми — ніби відмашка до чогось нового. І якщо він радий, значить, майбутнє не лякає. Воно вже наше спільне.

Обіймаю його й утикаюся носом у шию. Від нього так приємно пахне — чимось рідним і зрозумілим, без напускного й депресивного.

— Я рада, що ти радий… — вимовляю тихо.

— А знаєш, що я думаю?! — Рома трохи відхиляється й дивиться на мене.

Я піднімаю підборіддя, цікавлячись.

— Ти неприпустимо довго в статусі розлученої… Та й прізвище твоє… яка ж ти Крилова? Ти — Біла.

Щиро сміюся.

— Це пропозиція руки й серця?

— Воно саме. Тільки пробач, без кільця й коліна. Хоча… як думаєш, нерозумно ставати на коліно без кільця? Але якщо тобі дуже хочеться, то я можу — як тренування…

— З тобою, — цілую його в підборіддя, а потім у кутик губ, — хочеться без тренувань. І мені взагалі не важлива ця помпезність і показне. Хочу, щоб були тільки ти й я… і малюк, звісно. Більше нікого.

— А хочеш, я тебе теж здивую? — Роман різко підводиться, ніби згадав про щось важливе.

— Тільки не кажи, що ти теж при надії, — регочу.

— Дуже смішно, — хитає головою. — Ходімо‑ходімо, — хапає мене за руку й тягне з кімнати.

— А речі? — впираюся.

— Та до біса їх, усе одно вони скоро стануть тобі малі. Нові купимо. Бери куртку — й ходімо.

Ми поспіхом виходимо з дому. Роман відчиняє мені двері своєї машини. Я кидаю погляд на свою.