Розділ 42. А день обіцяв бути нудним…

Роман

Уже вкотре кидаю погляд на телефон, вагаючись: дзвонити чи не дзвонити Олесі. Спить, прокинулася, може вже поїхала до матері в лікарню… От жила б вона в моїй квартирі — усе було б набагато простіше. І не треба ламати голову.

Зважаючи на те, що живучи зі мною той короткий час, вона прокидалася рано, думаю, що подзвонити о дев’ятій уже можна…

Один рух руки — і виклик пішов. Один гудок, другий, третій… Олеся не поспішає брати слухавку. Може, й справді ще спить? І тільки я збираюся скинути, як вона відповідає.

— Так, — мені здається, чи… вона чимось схвильована.

— Привіт, як справи? — питаю насторожено.

— Привіт, Ромо. Справи? Так… нормально, — у її відповіді прослизає сумнів.

— Як твоя мама? Все добре?

— Якраз їду до лікарні. Та куди ти преш? — сигналить.

— На кого ти там лаєшся? — цікавлюся зі смішком.

— Придурок тут один, вирішив із першого ряду одразу потрапити в третій.

— Побачимось сьогодні? — не втрачаю надії її побачити.

— Ромо, пробач, я не знаю. Зараз у лікарню, потім на роботу… Треба вливатися в реальність, а то я зі своєю «кризою» втрачаю зв’язок із навколишнім світом. Ой, хотіла спитати: а що мені батько сьогодні видав за інформацію, що я перейшла в категорію «розлучених»? Невже в тебе вийшло?

— А ти в мені сумнівалася? — відкидаюся в робочому кріслі, приймаючи позу вершителя доль. — Раз я сказав, що займуся цією справою й пообіцяв результат, значить… Білий — це стандарт якості, правильний підхід і гарантія результату, — вихваляю себе без сорому. — Ти знаєш, як тобі зі мною пощастило?

Я прямо бачу усмішку Олесі.

— Здогадувалася. Тепер я в цьому переконалася.

— Отож… ну так що, зустрінемось? — нахабнію.

— Обов’язково. Але не впевнена, що сьогодні. Батько сказав, щоб ми з Дашею о другій годині дня були вдома… у нього до нас важлива розмова.

— Тема?

— Моє моральне падіння, — ледь чутно каже Олеся. — Загалом, поки це неважливо. Я сама з ним розберуся, доросла дівчинка…

— А хіба твоє моральне падіння не стосується мене? Ти ж зі мною кружляєш у цьому гріховному падінні? — звісно, я вірю Олесі, а ще більше вірю в нас і наше майбутнє. У даному випадку мені здається, що крапля ревнощів не завадить.

— Ой… — вона так голосно й важко зітхає, що прямо читається в цьому її зітханні якийсь подвійний сенс. — Тільки з тобою, Ромо. Ти так… вклинився в моє життя… я б сказала, увірвався ураганом, — сміється, — що якби й були претенденти… яких, звісно, не було, — швидко вставляє уточнення, — то… без варіантів, коротше. Скажу так: якби не з’явився ти й мені вдалося розлучитися, я б була сама. Богдан відбив у мене бажання бути з кимось.

— А я? Прищепив нове бажання бути зі мною?

— А ти показав інший бік стосунків. Правильних, чи що… якими вони мають бути в ідеалі.

— Я вмію дивувати, — ставлю собі ще один плюсик.

— Я теж… — з її уст це звучить загадково.

— Справді? І чим ти мене здивуєш?

— Не зараз… не телефоном. Все, пробач, треба закінчувати, я вже під’їхала до лікарні.

— Передавай привіт мамі, сподіваюся, ми скоро з нею познайомимось.

— Обов’язково. Мама в мене золота… Цілую, бувай.

Вона скидає виклик. А я сиджу, як дурень, і продовжую витріщатися на екран телефону з ідіотською усмішкою. Вона мене цілує… це ж чудово!

Змушую себе працювати. Якщо раніше робота була для мене всім, то тепер мій всесвіт крутиться навколо Олесі. Іноді сам собі не можу пояснити — чому саме вона? Але варто воскресити в пам’яті її усмішку, наші розмови, наповнені не просто словами, а сенсом, — розумію: людину з такими різнобічними інтересами, що перетинаються з моїми, було б нелегко знайти.

Наша зустріч — не що інше, як доля. Я настільки вільно й комфортно почуваюся поруч із нею, що мимоволі думаю: як я жив усі ці роки без неї? Наче раніше в мене не було життєво важливого органу, і я був неповноцінним. Тільки не знав про це, жив «як усі». А проте «як усі» — це не завжди добре. Я хочу жити так, як живуть щасливі люди. І хай життя не завжди прихильне, підкидає проблеми й турботи, але в цьому й є його суть — жити заради самого життя.

І якось я так вливаюся в потік поточних справ, що на якийсь час втрачаю відлік часу. В одну мить відчуваю внутрішню тривогу — прямо колотить усередині. Нічого не розумію. Найдивніше, що довкола все спокійно, звичайна рутина, а хвилювання зашкалює, ніби я збудував будинок самому президентові, а йому він не подобається.

Дзвінок телефону вириває мене з цього стану. Але варто глянути на екран — нова хвиля неспокою накочує.

— Дашо, щось сталося? — телефонує сестра Олесі. А оскільки ми не особливо друзі, просто так вона мені дзвонити не стане.

— Приїдь, заради бога, забери Олесю, інакше батько доведе її до психозу! — майже кричить вона у слухавку. На тлі чути лайку. Голоси знайомі: Ареф’єв горланить так, що слів не розібрати, але емоційна частина — вереск і крик — говорить сама за себе. Відповідає йому Олеся.