Розділ 41. Не виправдала надій…

Олеся

На хвилин двадцять я випадаю з реальності. Знову й знову рахую, коли ж мали початися критичні дні, але нічого не сходиться. Лізу в сумку за телефоном і відкриваю календар. Ну ось же… вони були на початку жовтня, отже вже мали повторитися. А їх немає.

Як я могла пропустити цей момент?

На тлі скандалу з Криловим, проблем у галереї та всіляких перевірок я просто перестала помічати дати. Кожен день не приносив нічого нового й автоматично перетворювався на «день бабака».

А потім реставраційні роботи… там узагалі була інша, нова й незвична для мене хвиля подій, яка змусила зосередитися лише на поточних завданнях.

Від усвідомлення того, що я можу бути вагітною, волосся на руках стає дибки. Мені страшно. І не тому, що я боюся самого цього факту… просто… я не знаю. Все здається таким незвичним і, як це зазвичай буває в житті, зовсім невчасним.

Може, це все від нервів? Неправильного харчування? Гормони шаленіють — і ось результат мого наплювацького ставлення до себе. Я б була в цьому впевнена на всі сто, якби не Роман…

Мені здається, що ми оберігалися. Чому «здається»? Бо поруч із ним я не можу мислити адекватно: я тану, перетворююся на безформну калюжу… Бери мене як хочеш, роби, що забажаєш. Ох, я й ганчірка! Ну хіба так чинять дорослі й відповідальні жінки? А я ще твердила йому про вік… Престаріла дурепа!

Звісно, щоб дізнатися точно, треба зробити мінімум — купити тест. Але це буде не раніше вечора. Зараз треба заспокоїтися, нарешті поїсти й лягти відпочити.

Впевнена, що впораюся з будь‑яким варіантом подальшого розвитку подій, я роздягаюся й іду в душ.

Тепла вода огортає тіло, змиває втому, тривогу за маму й легкий страх перед можливим приємним відкриттям. Я вже думаю про це. І мені хочеться, щоб вагітність виявилася не бунтом мого організму, а доконаним фактом. Я хочу цю дитину. Хай поки він віртуальний, але я готова стати матір’ю.

Я заплющую очі й дозволяю струменям стікати по обличчю. Вони діють на мене гіпнотично, я відключаюся й переношуся в якусь свою паралельну реальність.

Цікаво, як відреагує Роман? І взагалі, чи важлива для мене його реакція? Я не знаю, звідки в мені ця нічим не підтверджена впевненість, але я просто відчуваю: він не буде проти. Можливо, навіть зрадіє. Може, він і не кинеться одразу одружуватися, але я впевнена — свою дитину він ніколи не покине. Та й чи потрібне мені ще одне весілля? Адже не в штампі щастя. А іноді, як показує мій випадок, краще було й не виходити заміж — проблем точно було б менше.

Втім, Роман завжди здавався мені рішучим, упевненим у собі чоловіком. Він діє так, ніби кожне його рішення — єдине правильне. Поруч із ним я відчуваю цю силу, здатну зрушити будь‑які перепони й звести бар’єри.

Але іноді закрадається думка: а раптом зі мною він один, а в житті інший? Може, ця м’якість і турбота — лише частина його гри, а справжнього Романа я ще не знаю? І все ж… загалом у мене склалося про нього добре враження. Він уміє бути уважним, уміє слухати — і це рідкість.

Я ловлю себе на тому, що хочу вірити саме в цю версію Романа, яка стала мені вже близькою й зрозумілою.

Коли шумить фен, стільки думок атакує мозок, що всі одразу й не перевариш. Висушивши голову, йду на кухню. За барною стійкою сидить Даша, щось їсть і знову втупилася в телефон.

— Даш, мама сказала, що ти привозила до лікарні якісь її речі. Подумай, що ще треба відвезти?

— Я забула зубну щітку, — відриваючись від телефону, відповідає сестра. — Ну так, наче все. Халат, білизна… — вона загинає пальці, перелічуючи кожну позицію, ніби це допоможе їй згадати все.

— А гребінець?

— Ні, забула.

— Добре, я відвезу. Треба ще подумати, що їй потрібно. Я зараз прикину, що краще купити з їжі, й теж тоді відвезу.

— Можна я ввечері з тобою не поїду? Мене запросили на день народження.

— Звісно. Думаю, мама не образиться.

Їжа творить дива. Звичайний бутерброд, чашка чаю та йогурт здалися справжнім порятунком після важкого ранку, повного думок і тривог. Але від з’їденого миттєво захотілося спати. Дозволяю собі розкіш — лягти в ліжко, підім’явши під себе ковдру, заплющити очі й…

Дзвонить телефон. Хлопаю рукою по тумбочці в пошуках апарата й приймаю виклик, так і не розплющивши очей.

— Так, — відповідаю ледь чутно.

— Як справи? — голос Романа звучить бадьоро.

— Нормально. Я вдома в батьків, намагаюся заснути.

— Пробач. Я тебе розбудив?

— Ні. Я просто лежу із заплющеними очима, — мурчу в слухавку. — Смачно поїла й тепер…

— Треба солодко поспати, — додає Роман, піджартовуючи. — Як твоя мама? — питає вже серйозніше.

— Лікар сказав, що нічого критичного, все під контролем. Я планую о шостій поїхати до лікарні.

— Якщо треба, я можу під’їхати…

— Ні, не варто. Давай зустрінемось трохи пізніше, коли в нас тут трохи налагодиться й з мамою все буде стабільно. Гаразд? Ти не ображаєшся?