Розділ 40. Що означає не щастить і як із цим боротися

Олеся

Ну чому в моєму житті все так… складно. Тільки думаєш, що побачила світло в кінці тунелю, а це просто хтось забув вимкнути лампочку в туалеті. А може, я раніше йшла узбіччям, і тому життя здавалося мені сірим? А тепер, коли зрозуміла, що воно різнокольорове, я реагую на його барви надто гостро: вони то радують, то ріжуть очі, то боляче обпалюють, засмучуючи.

Здається, варто лише усміхнутися — і тут же приходить біда. Радість і горе ніби ходять парою, тримаючись за руки. Учора я сміялася, почувалася вільною, а сьогодні вже плачу, бо мама в лікарні. І я не розумію: це закономірність чи просто злий каприз долі? А може, вона мені мстить за щось?.. Чи, перш ніж стати по‑справжньому щасливою, треба пройти сім кіл пекла? Цікаво, на якому колі я зараз застрягла?

Може, так і влаштоване життя — щоб ми ніколи не розслаблялися. Щоб кожне щастя перевірялося на міцність новою бідою. Але як із цим боротися? Прикидатися, що не чекаєш удару? Чи навпаки — приймати його заздалегідь, щоб потім не так боляче?

Я втомилася від цієї нескінченної гойдалки. Хочу хоча б день прожити без страху, що за радістю прийде розплата.

Ось я біля лікарні. Усі рухи на автоматі. Почуваюся роботом. Боюся вмикати почуття… боюся, що накручу себе ще більше, ніж варто. Я ж толком іще не знаю, що й як.

Іду коридором і думаю: як же швидко все змінюється. Ще вчора, розмовляючи з мамою телефоном, я й не думала, що все так обернеться. Вона здавалася сильною, упевненою, а головне — почувалася добре. А сьогодні лежить у палаті, й лікарі кажуть: «мікроінсульт».

Підіймаюся на потрібний поверх. На дверях написано «Неврологія». Даша сидить біля поста медсестри, як завжди, з телефоном у руках. У лікарні звична обстановка: медперсонал снується туди‑сюди, пацієнти, відвідувачі…

— Привіт, — кажу сухо, присідаючи поруч. — Де мама?

— У палаті, — відповідає вона, нарешті відриваючись від екрана й показуючи пальцем на двері під номером п’ять. — Хвилин двадцять тому виходив лікар, відзвітував про зроблене. Спершу зробили КТ, щоб переконатися, що нічого серйозного не сталося. Сказали, що це мікроінсульт, але добре, що ми швидко викликали швидку. Зараз їй капають препарати для тиску й для того, щоб кров краще циркулювала. Стан стабільний.

Я видихаю трохи спокійніше.

— Значить, усе під контролем?

— Так, — киває Даша. — Якщо не буде ускладнень, за кілька днів переведуть у звичайну палату. Головне — спостереження й ліки.

— Зайти можна?

— Заходь, — смикає Даша плечем.

Повільно підіймаюся й роблю кілька кроків до палати. Усередині все мимоволі стискається. Напевно, так у всіх… люди втрачають близьких рано чи пізно, це життя. Але я не готова до цього. Та й чи можна взагалі підготуватися?

Відчиняю двері й зазираю в палату. Мама лежить на ліжку із заплющеними очима. Я вперше бачу її такою крихкою й вразливою. Раніше, коли вона скаржилася на болі в серці, все вирішувалося походом до приватного кардіолога, який виписував «чудо‑таблетки». Вона ніколи не лежала в лікарні, не була у стаціонарі… Ми з Дашею знали про її проблему лише зі слів, жодних явних ознак. Напевно, вони були, просто нам було зручно їх не помічати.

Я — погана донька… і картаю себе в цю хвилину за це. Зациклилася на своїх проблемах, а треба було плюнути на Крилова, галерею, чужих дітей і звернути увагу на тих, кому я справді не байдужа.

Збираю весь цей хаос у голові в єдину купу, розуміючи: настав момент, коли треба стати сильною. І для себе, і для мами. Вона має відчувати, що поруч є плече, на яке можна спертися. Що ми зможемо вирішити будь‑які проблеми й закрити всі питання.

— Мам, ти спиш? — питаю тихо.

Вона повільно розплющує очі, моргає, ніби намагається сфокусуватися.

— Ні, не сплю, — голос слабкий, втомлений. — Підійди, — піднімає руку, підкликаючи.

Напевно, на моєму обличчі відбивається весь біль світу. Як би я не намагалася тримати себе в руках, усе одно проривається назовні.

— Як ти? — сідаю поруч.

— Не хвилюйся так сильно. Все під контролем, лікарі сказали, що вчасно звернулися. Жити буду…

Я стискаю її руку, намагаючись усміхнутися, хоча всередині все тремтить.

— Ти мене налякала…

— Я не хотіла, — мама намагається усміхнутися у відповідь. — Так вийшло. Понервувала — і ось…

— Через тата? — хмурюся. — Що він уже зробив?

— Ну чому одразу через нього? — намагається його захистити, але я прямо відчуваю, що винен саме він.

— Бо він уміє… вивести з себе, — злюся на нього. — Він сухар, який думає незрозуміло про що й про кого. Ніколи нікого не жалів. Що в нього в голові — загадка.

Мама тихо зітхає, трохи стискаючи мою руку.

— Олесю… не треба так різко. Він по‑своєму складна людина. Так, буває важкий, але все одно твій батько.

Я дивлюся на неї й розумію: навіть зараз, лежачи в лікарні, вона намагається його виправдати. Хоча він цього явно не заслуговує. Він узагалі не заслуговує таку дружину.