Розділ 39. Розлучення і крапка

Роман

Треба б почати працювати, а я не можу. У голові — вінегрет із емоцій. Два дні, проведені з Олесею, перетворили мене на закоханого романтика, який прагне лише милуватися об’єктом своїх зітхань і співати їй серенади, відсунувши продуманого бізнесмена на задній план. І тепер я дивлюся у вікно й голосно, важко зітхаю, замість того щоб пахати, як кінь.

Дзвонить внутрішній телефон. Ледве тягнуся й натискаю кнопку.

— Так…

— Романе, тут до вас адвокат прийшов.

— Хай заходить.

Крутанувшись у кріслі, відвертаюся від панорамного вікна й повертаюся до дверей. Кац уже на порозі.

— Добрий ранок, Якове Семеновичу, — підводжуся й подаю йому руку.

— Добрий, Романе, добрий… Я ж вам казав, що сьогодні суд? — здивовано піднімаю брови й хитаю головою.

— Вибач, забігався… Але, власне, ми ж його й чекали з нетерпінням, — усміхається кутиками губ. — Тож чим раніше, тим краще. Тим більше, що налаштовані ми на потрібний результат.

— Я хочу бути присутнім, — кажу впевнено.

— Відмовити тебе не можу, але одразу скажу: не раджу.

— Чому?

— Я чудово тебе розумію: бажання побачити поваленим суперника — це в крові кожного нормального чоловіка, який захищає свої інтереси й інтереси своєї пасії. Але… — він піднімає вказівний палець, ніби попереджає. — Твоя поява зіграє на руку протилежній стороні. Справа вибудувана так, що Крилов — зрадник, негідник, і все навколо цієї теми. А тут ти! Коханець його ще дружини. Сам розумієш, шанси вирівнюються.

Я мовчу, але всередині мене йде суперечка із самим собою. З одного боку, Кац має рацію: моя поява в суді дасть Крилову шанс виставити мене в ролі коханця, який втрутився в його сім’ю. Але з іншого — він надто багато зробив Олесі гидоти й мусить отримати заслужене покарання. Я внутрішньо чекав цього моменту його фіаско, й бажання побачити його надломленим значно сильніше, ніж бажання просто сидіти в офісі й чекати дзвінка.

Демон на одному моєму плечі сперечається з ангелом на іншому. Один — холодний, раціональний, каже: «Залишся. Хай юристи зроблять свою справу. Перемога буде чистішою». Інший, навпаки, підбурює — гарячий і мстивий: «Ти мусиш побачити його обличчя, коли суддя поставить крапку. Ти зобов’язаний бути там, щоб відчути смак його поразки».

Яків Семенович уважно дивиться на мене, ніби читає мої думки.

— Романе, — каже він м’якше, — іноді найсильніша зброя — це байдужість. Хай Крилов бачить порожнє крісло. Хай розуміє, що ти впевнений у собі, у перемозі, й тобі навіть не треба бути присутнім, щоб у цьому переконатися.

У словах Каца є логіка. Я розумію: якщо хочу перемоги заради Олесі, а не заради власного его, доведеться поступитися. Тим більше, не всі карти по Крилову ще зіграні. Кремер уже запустив пекельну машину, яка знесе його інвестиційний бізнес. Посадити не посадять, але репутацію зіпсують так, що потім лише божевільний довірить йому свої гроші.

— Гаразд, — видихаю. — Ви маєте рацію, Якове Семеновичу. Але пообіцяйте, що триматимете мене в курсі.

Кац киває.

— Обіцяю. Я навіть можу клятвенно запевнити тебе: із залу суду ми не вийдемо, поки не поставимо крапку в цьому розлученні. Я спеціально підбирав суддю для цієї справи. Пані принципова, жодних хабарів, тільки от у неї самої було тяжке розлучення. І проблема дітей на стороні для неї — не просто факт біографії, а болючий тригер. Тож… запевняю, саме вона стане справжнім мечем відплати в наших руках.

— Я вам повністю довіряю, — заспокоюю в собі емоційного хлопчиська, вмикаю раціонального й упевненого чоловіка.

— От і чудово! — Кац підводиться, бере свій шкіряний портфель із документами й прямує до дверей. — Я ось навіщо ще прийшов… — кидає на мене пронизливий погляд. — Вам вдалося знайти пані Крилову? Питаю не з цікавості, а на випадок, якщо суддя поцікавиться.

— Так. Вона в смт Калинки, за двісті кілометрів звідси. Допомагає на добровільних засадах реставрувати старовинний храм. І в разі чого вона відповість на ваш дзвінок. Я залишив їй ваш номер телефону, коротко розповівши про поточні справи.

— Блага справа… — багатозначно каже Яків Семенович, задоволено киваючи. Видно, що факт роботи в храмі він уже вирішив озвучити на суді. — Ну що ж, Романе, не прощаємось. Як тільки буде результат, я обов’язково зв’яжусь із вами, — каже він, потискаючи мені руку.

— Дякую, Якове Семеновичу, — киваю.

Він виходить, зіштовхуючись у дверях з Іллею. Той, як завжди, збирався зайти без стуку. Ілля на позитиві, з легкою усмішкою на губах.

— О, Якове Семеновичу! — мало не вклоняється, пропускаючи Каца. Клоун, одним словом… — Як поживає ваша дружина?

— І в кого ти такий, Кремер, уродився? Що батько твій, що дядько — серйозні люди. А ти?

— А на мені природа відпочила, — по‑дитячому знизує плечима. — Неділя була… Бог на сьомий день вирішив відпочити від «усіх справ Своїх, які Він учинив», — вимовляє повчально.

— От був би ти спокійніший, я б за тебе троюрідну племінницю віддав, а так… — розводить Кац руками.

— Без образ, Якове Семеновичу, але залишитися без штанів при розлученні з вашою троюрідною племінницею я не хочу. І навіть якби в нас усе склалося ідеально, від самої думки я б утратив спокій і сон.