Розділ 38. Солодкоїжка

Олеся

Що я зараз відчуваю? Ураган! Усередині розриває від почуттів.

Я лежу під пахвою в Романа й пальчиком малюю химерні візерунки на його грудях. Ліжко невелике, але це й добре — ми максимально близько.

Я сама собі дивуюся: ще кілька годин тому й думати ні про що не могла, крім роботи в храмі. Наче невільно наклала на себе закляття й прирекла на самотність. Але ось він — принц… розчаклував. У казці, звісно, герої обмежувалися поцілунком… але в моєму запущеному випадку одним поцілунком не вилікувати. Потрібна регулярна терапія.

— Ти знаєш, — тихо кажу, не відриваючи пальця від його шкіри, — з тобою так… спокійно.

— І все? — переводить на мене погляд. — Тільки в цьому мій плюс?

— Не тільки, — кажу ухильно, ховаючи усмішку. Я чудово розумію, на що він натякає. Трохи піднімаю ковдру й забираюся на нього, сідаючи зверху. Але загортаю ковдру так, щоб не відкривати стратегічно важливих місць. Тепер ми носом до носа. — Не важко? — турботливо цікавлюся.

— Ні, — прищулюється з хитринкою. — Але це загрожує… наслідками.

— Якими? — спеціально ворушуся, торкаючись його оголеного тіла, але роблю такий вираз обличчя, ніби не розумію, до чого все йде.

Роман усміхається, трохи притискає мене сильніше.

— Ось такими, — шепоче він і трохи підштовхує стегнами вгору.

Я навмисно підштовхую його до дії, граю, ніби перевіряю межі. Піднімаюся, відкидаючи ковдру назад. Мені подобається його захоплений погляд — він ніби пропалює мене наскрізь, але не лякає, а навпаки дарує впевненість. Його руки досліджують моє тіло обережно, але жадібно, і я відчуваю, як сама стаю сміливішою.

У його очах — вогонь бажання, поклоніння. Наче перед ним сидить не проста Олеся, а богиня краси. Його рухи акуратні й ніжні, ніби він боїться сполохати. Наче сам до кінця не вірить, що я тут, поруч. Я ловлю його погляд і вперше за довгий час вірю: так, я можу бути бажаною, можу бути коханою, можу бути сексуальною. І для цього зовсім не потрібні слова — достатньо лише погляду.

Я усміхаюся, трохи схиляюся до нього, дозволяючи собі більше, ніж зазвичай. Цілую спершу в губи, потім у шию, прокладаючи доріжку вниз… Усередині немає ні страху, ні сумнівів — лише відчуття, що поруч зі мною людина, якій можна довіритися й робити все, що спаде на думку. Він підтримає, скерує й сам вигадає таке, що неодмінно здивує.

Не хочеться псувати момент і згадувати Крилова, але… З ним узагалі ніколи так не було. Наче раніше їла лише прісний хліб і пила воду, а тепер мені дали шипучий лимонад із неймовірним десертом, від поєднання якого просто вибухають смакові рецептори.

Чи впізнаю я себе в цих стосунках? Однозначно — ні. Раніше я завжди тримала дистанцію, ніби боялася показати зайвий рух чи емоцію. А тепер — навпаки, хочеться бути сміливою, зухвалою, справжньою.

Я відчуваю, як зникає звична обережність. Немає більше страху здатися смішною чи недоладною. У його погляді — захоплення й бажання, але ще й повага, поклоніння. Він дивиться на мене так, що я сама мимоволі вірю у свою унікальність.

Я усміхаюся ширше, дозволяю собі грати, дражнити, вести. І це відчуття свободи — солодке, п’янке, хвилююче. Роман розкриває мене, наповнює сенсом і перетворює.

— Олеся Володимирівна, — Роман схиляється наді мною, втомленою, залюбленою й зацілованою. Проводить рукою по обличчю, прибираючи пасмо волосся.

— Ууу, — мугикаю ледь чутно. Очі злипаються. Від надлишку гормонів щастя шалено хочеться спати.

— Я запрошую тебе на побачення, — каже бадьоро.

— Побачення? — перепитую здивовано й відкриваю одне око. — А зараз це не воно було? — натякаю на ліжко.

— Ні, — сміється, — це було щось доросле й із цензом, а побачення — воно зовсім інше.

— Не пам’ятаю… яким воно взагалі має бути. Та й чи була я на побаченні, теж не скажу. Мені здається, що після вісімнадцяти я просто опинилася заміжньою — і все, жодних побачень.

— Не кажи більше нічого, — Роман відкидає ковдру й бадьоро встає, сяючи своєю нижньою голою чакрою. — Будемо заповнювати прогалини. Вставай!

— А може не сьогодні? — роблю сумне личко.

— Може… — ніби йде на поступки, але тут же додає: — та не сьогодні. Сьогодні в нас точно буде побачення. Я що, дарма гуглив, що тут можна подивитися?

— А тут є визначні місця?

— Як і в будь‑якому іншому містечку, — відповідає Роман, киваючи й одягаючись. — Але, думаю, пам’ятником якогось діяча тебе не здивувати, а от піднятися на оглядовий майданчик — саме те. Поспішай, — подає мені мою шкарпетку, що випадково затесалася серед його речей.

— Куди поспішати? — повільно встаю. — Вона від нас точно нікуди не втече, — бурчу, як стара бабця.

— Вона — ні. А от захід сонця… — каже Рома, показуючи на вікно.

Попри те, що листопад уже в самому розпалі, день видався дивовижно теплим. Сонце щедро розливає світло, повітря прозоре й свіже, а легенький вітерець лише підкреслює відчуття бабиного літа — ніби сама осінь вирішила подарувати нам ще один шанс на тепло.

— Та ти романтик… — піджартовую над ним. І ловлю подушку, що летить у мій бік. Схопивши її, відправляю назад. Сміємося.