Розділ 37. Роман з Романом

Олеся

Знайшов… І приїхав.

Очікувано? Можливо… Я просто не уявляла цієї ситуації.

Я так активно влилася в реставраційне життя, що, йдучи вранці, голова забита покроковим процесом відновлення, а пізно ввечері я мрію тільки про душ, їжу й ліжко.

Думала я взагалі про нього всі ці дні? Звісно. І не тільки про нього. Коли ти вже в процесі рутинної роботи, думки крутяться різні. Скільки я «ніжних» слів та епітетів відпустила на адресу Крилова — хто б знав… Про Романа ж я думала виключно в хорошому ключі. Є такі моменти в житті, коли й згадати приємно, і на душі стає світло від почуттів, що охоплюють мене.

Закохалася я в нього? Напевно… Але роман з Романом не входив у мої плани. Тому реагую на нього насторожено, наскільки це можливо. Я побоююсь усього: почуттів, слів… навіть просто бути щасливою. Мені здається, що це потрібно заслужити. А я нічого такого не зробила. На близькість багато розуму не треба…

Сьогодні Леонід довірив мені більш складну роботу. Напевно, він лестить, вихваляючи мою акуратність і скрупульозність. Але якщо порівнювати себе з іншими працівниками, факт очевидний: після мене завжди чисто, а головне — нічого не доводиться переробляти. Я думаю, що в храм прийдуть люди не оцінювати мою роботу, та й навряд чи вони помітять нерівний шов чи неточність у ліпнині. Але я з тих, хто якщо береться, то доводить до ладу. Цим, власне, я й сподобалася Леоніду. І ще тим, звісно, що працюю за «дякую». Волонтер‑любителька…

І ось, коли я вкотре отримувала завдання й нову порцію похвали, задзвонив телефон. Та так голосно, що неможливо не повернутися й не подивитися на джерело звуку.

Трохи осторонь стоїть Роман… ляскає руками по кишенях у пошуках телефону. Але при цьому він не відводить від мене погляд, ніби намагається прочитати мою реакцію. Якщо говорити відверто, то я й сама не знаю, яка вона.

Спершу я просто застигла. Усередині все обірвалося, ніби серце на секунду перестало битися. Зрозуміло, я не очікувала побачити Романа саме тут — серед пилу й штукатурки, у будівлі храму, про існування якого знали лише місцеві та рідкі чиновники, що вирішили списати на нього гроші. Звісно, я їм вдячна: їхня ініціатива перетворилася на моє пристановище, з’явилося місце, де я можу сховатися від усього світу.

Поступово всередині стає тепло від усвідомлення, хто переді мною. Погляд сам собою м’якшає, кутики губ зрадницьки здригнулися. Я усміхаюся — щиро, від душі. Це усмішка не радісна, не захоплена, а радше тиха, тепла, як визнання самій собі: так, десь глибоко всередині я чекала його.

Розгубленість і сором’язливість перших секунд відходять на другий план. Відганяю дурні питання: «Навіщо він приїхав? Що тепер буде?» Він тут — і це вже багато про що говорить.

Сподіваюся, що я не обманюю себе… не притуплюю пильність романтичним фасадом. Мені хочеться відігнати поганою мітлою тривогу й діяти без остраху. Я вірю у другий шанс, який дає доля. Тільки от…

При першій же нагоді ставлю хвилююче запитання:

— Ти приїхав мене забрати?

— А ти цього хочеш?

— Ні, — так активно хитаю головою, що аж у вухах задзвеніло.

— Тоді просто на вихідний. Як у дитячому таборі: приїхав тебе провідати.

Ця відповідь змушує мене внутрішньо видихнути, ніби з плечей скидаю непосильний тягар.

Мені хочеться поділитися з ним емоціями, передати частинку свого спокою й, звісно, похвалитися своєю роботою.

— Ходімо, я тобі тут усе покажу, — беру його за руку й знову тягну всередину храму.

Я відчуваю пекуче тепло його долоні. Це так по‑дитячому, але так збуджує… А ще — незбагненний потяг, розпалений його поцілунком. Роблю висновок лише один: мені було мало. Ну не кидатися ж на нього при всіх… Треба ввімкнути голову й узяти себе в руки.

Підводжу Романа до колони.

— Дивись, — показую пальцем на відновлені фрагменти. — Тут були великі сколи, тріщини. Довелося поламати собі голову, щоб підібрати склад розчину «під старовину», так би мовити. Щоб колона знову виглядала цілісною, ніби її ніколи не пошкоджували. Усі сучасні суміші кидалися в очі — як плями на корові.

Роман щиро сміється.

— Що? — удавано обурююся. Помічаю, що мимоволі вмикаю в собі актрису: кокетую, манірничаю… а доросла ж тітка, тридцять чотири рочки, а поводжуся, як малолітка в пубертатному періоді. Лоліта, блін… правда передпенсійного віку.

— Нічого, ти молодець, — Роман проводить рукою по колоні, ніби перевіряючи на дотик її ідеальну гладкість. — Просто порівняння з коровою трохи розвеселило…

— Ну, так… обстановка накладає відбиток, — розводжу руки в сторони, натякаючи на те, що ми на околиці містечка. — Хоч це й селище міського типу — село звичайнісіньке. Але про це не варто говорити місцевим: ображаються. А щодо колони, ти сам прекрасно розумієш, що зовнішній вигляд про багато що говорить. Скажу тобі чесно, — наближаюся до Романа й знижую тон, — тут є такі будівельники зі стажем, — роблю пальцями лапки, — що на їхню роботу без сліз не глянеш. Але я не повчаю… у них є Леонід, от хай він і переживає.

— До речі, про Леоніда… — Роман хмуриться, напускаючи на себе суворість. — Не ображає?