Розділ 36. Пропажа

Роман.

Вже за кілька годин після зустрічі з Кирилом Олександровичем я отримав повідомлення з невідомого номера. У ньому йшлося, де знаходиться Олеся. Виявилося, вона поїхала не так уже й далеко — всього двісті одинадцять кілометрів. Шукати її мені порадили в готелі «Корона».

Коли настав ранок, я, відклавши всі важливі й поточні справи, вирушив у раніше незнайоме мені селище міського типу Калинки.

Виїхавши на трасу, вливаюся в більш спокійний ритм, ніж у місті. Там усі нервові, різкі, поспішають. Тут же — своя атмосфера. Вмикаєш «крейсерську» швидкість і вперед.

Дорога тягнеться ліниво, але всередині мене все кипить. Колеса ритмічно стукають по асфальту, а думки повертаються до її образу, до останніх слів, до того, що я так і не встиг сказати. Чомусь пам’ять підкидає не щасливі години, проведені разом, а саме той момент, коли вона розвертається й іде.

Як вона там усі ці дні?.. Згадує мене? А як зустріне?

Кожен дорожній знак, кожен поворот наближає мене до відповіді на хвилюючі питання. Я ловлю себе на тому, що уявляю різні варіанти зустрічі та її реакції. Що це буде: радість, холодність, а може й агресія. Від цього серце то завмирає, то пришвидшується. Такого хвилювання я ще не відчував.

Селище все ближче, сумнівів усе більше. Я вперше помічаю, як тривога переплітається з надією, перетворюючи звичайну поїздку на випробування. Але мені потрібно знати, як вона… Можливо, я навіть не підійду, а просто здалеку подивлюся, що з нею все гаразд, і поїду.

Навігатор упевнено прокладає шлях. І ось я вже проїжджаю дорожній знак із написом «Калинки».

Звичайне тихе містечко, здебільшого забудоване приватними будинками. Ближче до центру з’являються дво- та п’ятиповерхові будівлі. Дома стоять щільним рядом, фасади доглянуті, вулиці чисті. На перший погляд — тут затишно й спокійно. Виникає проста асоціація: як у бабусі.

На розі — старий ринок. Ось де кипить життя містечка. Сьогодні субота, і місцеві поспішають обговорити новини за тиждень.

Взагалі, день видався чудовий: сонячний і теплий. Я відкриваю вікно, впускаючи повітря. Воно пахне листям і чимось домашнім, простим.

Зупиняюся на пішохідному переході, пропускаючи людей. І поки вони йдуть, кручу головою навсібіч, розглядаючи все довкола. Мене охоплює дивне відчуття: ніби я потрапив у інший світ, де немає гонки, немає постійного тиску. Тут усе просто й зрозуміло, без награності та фальші, без статусів і поспіху.

Можливо, я й хотів би пожити такою життям… але всього кілька днів. Я себе знаю: без руху й втілення ідей я швидко занудьгую. Це як відпустка: перший день — круто, десятий — нудно.

Звертаю ліворуч і паркуюся біля готелю «Корона». Виходжу з машини й розминаю ноги — затекли за дві години в дорозі.

Чомусь я не поспішаю заходити… Підіймаю голову й дивлюся на будівлю. Нічого примітного — звичайна. Швидше, це внутрішній ступор: страх зробити крок і не мати можливості передбачити результат.

На допомогу приходить дівчина, яка виходить із будівлі з горнятком кави й закурює сигарету. Схоже, вона працівниця готелю.

— Добрий ранок, — кажу їй і впевнено підходжу.

— Добрий, — відповідає вона з прищуром, відпиваючи з горнятка.

— Підкажіть, будь ласка, ви тут працюєте?

— Так, — і тут же видає службову інформацію: — місць немає.

— Зрозуміло, — усміхаюся. — Але мені й не потрібен номер.

— А що тоді? — пробігає по мені оцінюючим поглядом, ніби запропонувати мені більше й нічого.

— Я хочу дізнатися, у якому номері поселилася Крилова Олеся Володимирівна.

— Навіщо? — у її голосі вмикається поліцейська суворість. — Ми не видаємо дані про мешканців. Як вона з’явиться, я скажу, що ви її шукали.

— А зараз ви не можете їй сказати? — усміхаюся чарівно.

— Не можу. Вони всі в храмі, працюють.

Усмішка гасне, а брови злітають угору. По-перше, хто такі «вони»? А по-друге, ким може працювати Олеся в храмі?..

— Гм… А де цей храм? Не підкажете? — питаю, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

Вона затягується сигаретою, випускає дим і відповідає без зайвих емоцій:

— А он туди, — показує рукою, — хвилин десять пішки. Але ви ж на машині, значить, ще швидше буде. Дорога пряма, не заблукаєте. Як асфальт закінчиться — вважайте, приїхали.

— Дякую, — киваю.

Сідаю назад у машину. Колеса м’яко котяться по асфальту. Їду кілометрів сорок, не більше. Розглядаю будинки по обидва боки вулички, слухаю гавкіт місцевих дворняг. Усередині емоції закручуються в тугий клубок. Чим ближче я до мети, тим тривожніше стає.

Ось і кінець асфальту — починається гравій. Пожовклі дерева, що утворили за довгі роки посадку, розступаються, відкриваючи вид на храм: білі стіни, свіжа штукатурка, риштування для реставрації. Осіннє сонце втомлено освітлює купол. Навколо метушаться небагато робітників. Я намагаюся вхопити знайомий образ, але поки безрезультатно.

Зупиняю машину й якийсь час просто дивлюся на храм крізь лобове скло. Сиди — не сиди, а йти треба…