Розділ 35. Бада-бум!!!

Роман

Рівно за два дні Кац знову з’являється на порозі мого кабінету.

— Романе, вітаю, — простягає руку. Хочеться вірити, що все йде за планом: бадьорий настрій Якова Семеновича говорить про багато що. — Я до тебе без попередження, наскоком. Справи, справи… тільки із суду, потім знову до суду, а далі звіти підлеглих, — скаржиться на життя, водночас риючись у портфелі.

— Радію, що вдалося зустрітися. За пів години я теж збирався виїхати на об’єкт. Але наша розмова важливіша. Щось уже виходить? — питаю з надією.

— Так… Пробач, можна скористатися твоїм туалетом? — він дивиться на руки, забруднені тушшю від ручки. — Ковпачок злетів…

— Звичайно. Он ті двері, — показую напрямок.

І тільки-но Яків Семенович зникає за дверима, як двері мого кабінету з силою розчиняються. На порозі — розлючений Крилов.

— Ти що задумав, щеня?! — гарчить він так, що слина летить навсібіч, очі налиті кров’ю.

— Вийдіть! — Марія хапається за його руку, намагаючись затягти назад у приймальню. — Я вже викликала охорону!

— Маріє, залиш, — кажу, махнувши рукою. Якщо чесно, мені навіть цікаво, що так його розлютило.

— Я не встигла його зупинити, — виправдовується вона. — А охорону? Зупинити?

— Нехай побудуть за дверима, — вирішую не ризикувати своїм здоров’ям, а головне — головою, повною ідей і рішень.

Марія прикриває двері, і я звертаюся до Крилова:

— Навіщо прийшов?

— Думаєш, натравив на мене адвоката — і я відступлю? Аж ніяк… не жити вам із Леською довго й щасливо, — Крилов гарчить, нависаючи наді мною.

— Не тобі вирішувати, — я спокійно відкидаюся на спинку крісла, складаю руки на столі.

— Помиляєшся! — він б’є кулаком по столу, папки підстрибують. — Олеся все ще моя дружина, і я сам вирішу, як нам жити далі.

— Ти вирішуєш тільки те, що стосується твоїх помилок, — відповідаю рівно. — Як я розумію, вони вже тягнуть тебе вниз. Упевнений, просто так ти б не прийшов у мій кабінет. - Хочеться додати, що це не всі сюрпризи. Кремер запустив свою гру, і незабаром на Богдана посипляться нові проблемки, серйозніші. Але поки — це сюрприз. — Олеся більше не в полі твого впливу.

Крилов важко дихає, очі налиті кров’ю.

Мені не подобається ця розмова. Ми ніби ділимо шкуру невбитого звіра. А Олеся — не звір, вона людина, яка заслуговує на щастя. Тобто на мене. А всі ці погрози з боку Крилова виглядають як крок відчаю, до якого мені немає жодної справи.

— Усе діло в тій будівлі? Думаєш, я дозволю тобі відібрати її в мене?

— Я нічого не відбираю, — парирую спокійно. — Ти сам чіпляєшся за неї, хоча чудово розумієш, що нічого конкретного з нею зробити не зможеш. Це вже справа принципу, так? Тільки боротися зі слабшим суперником було легко. А тепер? Витягуєш?

Він робить крок ближче, але я не рухаюся.

— Ти пошкодуєш, Білий, — цідить крізь зуби. — Я визнаю Леську психічно хворою й на правах чоловіка запроторю її в дурку. Подивимось, як ви заживете.

— Дуже цікава заява, — Яків Семенович вчасно з’являється з туалету, ніби підгадав момент, коли Крилов перейде від балаканини до погроз. Він поправляє манжет і дивиться прямо на Крилова. — Ви ж усвідомлюєте, Богдане Андрійовичу, що подібні слова мають наслідки.

Крилов кидає на адвоката зневажливий погляд, ніби йому байдуже на попередження.

— І що?

— Та, власне, нічого… — Кац знизує плечима. — Тільки от мої співробітники вже давно подбали про репутацію вашої дружини. Ми опитали її підлеглих, викладачів, деяких відвідувачів галереї. Усі вони дали виключно позитивні характеристики. Тож ваші спроби визнати її «психічно хворою» виглядатимуть не лише жалюгідними, а й юридично нікчемними. А от про вас працівники галереї відгукуються значно менш улесливо.

Крилов стискає кулаки, його буквально розпирає від злості. На скроні здулася жила — сподіваюся, його не розіб’є інсульт прямо тут. Ще бракувало рятувати майже колишнього чоловіка своєї майбутньої…

Я спокійно додаю:

— Бачите, Богдане Андрійовичу, зі словами треба бути обережнішим. Вони можуть ударити у відповідь значно болючіше, ніж ви розраховуєте.

Кац трохи киває, підтверджуючи мої слова.

— Механізм запущено, і відкату не буде. Раджу вам подумати, як вийти із ситуації з мінімальними втратами. Та що я повторююся — ми ж із вами про все докладно говорили. З нового, що можу озвучити: моїх спеціалістів зацікавив один ваш транш… чи то Панама, чи то Кариби… — він хмуриться, ніби пригадуючи. — Пам’ять уже не та, — додає по‑старечому, скаржачись на здоров’я. Але сказано це лише для красного слівця. «Акула» живе тільки в русі, живиться от такими Криловими.

Крилов стоїть мовчки, обличчя налилося кров’ю, і в очах уже не лють, а страх. Схоже, він чудово розуміє, про який транш ідеться.

Він різко розвертається, ніби хоче піти, але зупиняється на секунду біля дверей. Поворот голови — і чергова погроза вилітає з його брудного рота:

— Думаєте, перемогли? — кидає він хрипло, намагаючись надати голосу твердості. — Я ще не сказав останнього слова.