Глава 33. Дорога в нікуди

Олеся.

Вже дві години я просто їду. Без мети, без маршруту. У мене немає чіткого плану. Немає навіть ідей, що робити, як жити… Я просто їду.

Чи правильно я вчинила? Напевно, ні. Злякалася. Здалася.

Розбита статуя стала останньою краплею. Все: посудина переповнена, тепер тільки через край.

Дорога тягнеться нескінченною стрічкою. Повз пролітають машини, обганяючи мене. Я нікуди не поспішаю — адже мені й не треба нікуди.

Я не вмикаю ні музику, ні радіо… Мені потрібна тиша: монотонна, рівна, заспокійлива. Але в цій тиші час від часу проскакують думки про галерею, про Софію, яка зараз зайняла моє місце, про Романа…

Він — окремий біль. Хто-хто, а він точно не заслужив мого ігнору. За той час, що ми подарували одне одному, я ловила себе на думці, що щаслива. З ним я забувала про все й про всіх. Це були короткі миті, але вони вартували багато.

Та мені потрібно зникнути хоча б на якийсь час. Щоб ніхто не тягнув, не вимагав, не питав і не погрожував. Я наче й здорова, але почуваюся просто жахливо. Розвалююся, як стара колода.

Ожив мій телефон. Він на беззвучному, просто засвітився екран, і я бачу, хто дзвонить. Знову він — Роман. Здавалося б, і не гріх… враховуючи всі обставини, але саме це слово все одно крутиться в голові. Гріх — бо я ще в шлюбі. Гріх — бо дозволила собі бути щасливою там, де щастя не мало бути. І все ж… якщо це гріх, то він найсолодший із усіх.

Я не беру слухавку. Дивлюся на екран, ніби він може сам відповісти за мене. Всередині все стискається: хочеться почути його голос, але водночас страшно. Страшно зізнатися собі, що я не хочу відмовлятися від цього «гріха».

Машина котиться далі дорогою, а я думаю: може, саме в цьому й є моя слабкість? Не в тому, що я втекла, а в тому, що не можу відпустити його.

Заїжджаю в якийсь населений пункт. Напис свідчить: смт Калінки.

Я повільно їду центральною вулицею, намагаючись роздивитися все навколо. Навіть відкриваю вікно, впускаючи жовтневий повітряний потік. Листя вже пожовтіло й тихо кружляє, опускаючись на потрісканий асфальт — але, що важливо, без ям. Я прямо відчуваю, як неквапливість і розміреність цього містечка вливаються в салон авто. І мені хочеться стати частиною цього життя. Мені справді треба!

Звертаю увагу на людей. Вони йдуть неспішно: хто з продуктовим пакетом повертається з ринку, хто веде дитину за руку, хто просто стоїть біля хвіртки й розмовляє з сусідом. Їхні кроки розмірені, голоси негучні, рухи спокійні. Життя тут ніби тягнеться в’язкою ниткою — без звичного для мене бігу, метушні, гонки.

Навіть рідкісні машини не поспішають: наче жовтнева прохолода сама диктує їм швидкість. У повітрі пахне димом від печей і вологим листям. Асфальт мокрий, ніби щойно пройшов дощ. Уся ця атмосфера спокою й розміреності ніби каже: «зупинись, віддихайся».

Зупиняюся на єдиному світлофорі, який тут, як виявилося, є. Я так розумію, що це центр містечка. Вирішую припаркуватися й вийти на вулицю.

Велика площа зустрічає мене простором і тишею. На одному боці височіє будівля мерії — строгий фасад із колонами та свіжим ремонтом. Трохи далі видніється школа, огороджена металевим парканом. Ліворуч від мерії — дитячий майданчик, сучасний, але майже порожній: дві матусі з візочками розмовляють, погойдуючи заснулих малюків.

Я йду площею, вдихаючи прохолодне жовтневе повітря, і помічаю невелике кафе з вітриною, де акуратно виставлені пиріжки та булочки. Від побаченого миттєво загуркотів шлунок, нагадуючи, що вже годин дванадцять у ньому не було ні їжі, ні навіть води. Заходжу всередину — пахне свіжою випічкою та кавою. Слина тече рікою. Очима б з’їла все, але доводиться вибрати щось одне.

— Добрий день. А що у вас найсвіжіше? — питаю у жінки за стійкою.

— Все свіже, тільки з печі, — відповідає вона з усмішкою. — Булочки з корицею, пиріжки з яблуками, слойки з сиром, сосиска в тісті… Тільки завезли еклери. Здоба — наше виробництво, а ось ця вітрина, — показує рукою на ту, де розташовані різноманітні тістечка, — наших компаньйонів. Все сьогоднішнє, свіже. До нас школярі на перерві тільки й бігають — товар не встигає залежатися.

— Давайте тоді булочку з корицею, сосиску в тісті й еклер… ось цей, найбільший і шоколадний, — замовляю собі «міні» перекус.

— Чай, кава, какао… — пропонує продавчиня. — Є гарячий шоколад.

— Трав’яний чай є? — вона киває. — Тоді його. Подвійну порцію.

Поки вона готує чай, я знімаю пальто й вішаю його на вішалку біля обраного столика біля вікна. Забираю свої булочки й чай та сідаю за столик.

У булочну заходять ще відвідувачі, але я не звертаю на них уваги. Вони наче тіні — лише створюють фон життя й тлінності часу.

— Ви проїздом? — чую голос продавчині.

— А? — озираюся, не впевнена, що вона звертається саме до мене. Але, як виявилося, у приміщенні тільки ми удвох. — Так.

— Далеко їдете?

— Напевно, я вже приїхала, — відповідаю, несміливо усміхнувшись. — Тихо у вас тут… — повертаюся до вікна.

— А з чого б бути гучно? Робочий день, усі зайняті. А ввечері інші турботи: у кого діти, у кого господарство, а в кого все одразу…