Розділ 32. Помста за розкладом

Роман

Просто жахливий ранок. Голова розколюється від недосипу, кавоварка зламалася, Шейла зробила свої справи повз пелюшку… Олеся не бере слухавку. І якщо на всі інші проблеми можна плюнути й стерти, то її небажання зі мною розмовляти — чіпляє.

Мимоволі шукаю їй виправдання. Все навалилося: чоловік — козел, шлюб — клітка, а розлучення лише в неоглядному майбутньому… Олеся втомилася, емоційно виснажилася, і їй потрібно лише трохи часу. Але хіба нам було погано разом усі ці дні? Та я більш комфортно, ніж живучи з нею пліч‑о‑пліч, почувався лише в дитинстві — будучи хлопчиком.

Мої виправдання балансують на межі претензії. Адже я ж ні в чому не винен. Я тільки й роблю, що щось роблю. Так, проблеми не вирішуються клацанням пальців — тут час теж є немаловажним чинником.

І взагалі, чому косячив Крилов, а не розмовляють зі мною!

Майже з ноги відчиняю двері в приймальню. Двері б’ються об стіну, і секретарка здригається.

— О господи! Ви чого сьогодні такий різкий?

— Кави! — кидаю на ходу й зникаю за дверима свого кабінету, встигаючи почути:

— І вам доброго ранку…

Знімаю пальто й падаю в робоче крісло. На автоматі беру якісь папери до рук і начебто щось читаю, але сенсу не вловлюю. З таким настроєм тільки працювати…

Двері відчиняються, і заходить Ганна.

— Ваша кава, — ставить на стіл. І ні, щоб піти — стоїть і дивиться на мене, як рідна мати: із турботою та розумінням.

— Що? — переводжу на неї погляд і відпиваю з чашки.

— Я знайшла собі заміну… Пам’ятаєте, ви казали, що я зможу перевестися в інший відділ…

— Звісно, пам’ятаю. Склерозу в мене поки немає, — начебто звичайна робоча перестановка, але й вона в цей момент мене дратує.

Нова людина в моїй приймальні, зі своїми загонами, характером… Ні, тільки не зараз. Хочеться завити вовком від якоїсь внутрішньої безвиході.

— Може, не зараз? — намагаюся відтягнути неминуче.

— Чому? — Ганна вмикає в собі «начальницю». По одному її слову стає зрозуміло: вона категорично зі мною не згодна.

— Ганна, іди, зараз не до тебе, — хмурюся й мимрю собі під ніс, бо реальних причин відмовити їй у новій посаді просто немає. Вона справді її заслужила й потягне.

— Так що мені відмовити претендентці? — питає вимогливо.

Мнуся, начебто обдумую, але все ж кажу:

— Вводь її в курс справи.

— Дякую! — вигукує й зовсім несподівано для мене, та навіть, мабуть, і для себе самої, Ганна нахиляється й цілує мене в щоку. Зробивши це, вона розуміє, що її занесло. Червоніє й, відступаючи до дверей, каже:

— Вибачте, нерви. Ви найкращий начальник, Романе, чесне слово.

Ну хоч для когось я найкращий…

Не встигаю розвинути цю тему, як двері знову відчиняються й заходить Ілля. Якщо чесно, зараз я дивлюся на нього з легкою заздрістю. От у кого немає проблем… а все чому? Бо він не закоханий. Його мозок релаксує: його ніхто не підриває, не морочить, не напружує. Він не гадає, де зробив помилковий крок і як, чорт забирай, виправити те, до чого навіть не прикладав рук!

— Привіт, друже! — каже Ілля, плюхаючись на диван і витягаючи ноги. Зараз він схожий на ситого, самовдоволеного кота. Хоч давно й не березень, але йому це не заважає — гуляє на повну.

— Привіт‑привіт, — відповідаю задумливо. Ставлю лікоть на стіл і підпираю голову. Авантюризм Іллі нагадав мені про одну ситуацію… яку можна було б провернути. У нинішніх умовах вона ідеально лягає на обставини.

— Щось ти якийсь завантажений, — ставить мені діагноз друг, розглядаючи нігті на руці. — Минуло кохання — зів’яли помідори?

Пропускаю повз вуха його їдкий коментар щодо моїх стосунків і помідорів, і ставлю хвилююче мене запитання:

— А ти ще маєш справи з фірмою «Крона»?

— Ні, звісно, — швидко відповідає, навіть не подумавши. Значить, бреше…

Розпливаюся в усмішці, даючи йому зрозуміти, що він спалився.

— Зведи мене з їхнім головним.

— Не знаю я ніякого головного, — відмахується Ілля. — І потім, ти ж був проти нашого «співробітництва» кілька років тому. Що змінилося зараз?

— Обставини.

— І які вони тепер?

— Сприятливі. Ну то що?

— Та з чого ти взяв, що я там когось знаю? — Ілля встає з дивана й підходить до вікна. Засунув руки в кишені й за чимось уважно спостерігає. — Птахи кудись летять… — каже багатозначно. — Чи не запізно для перельоту?

Ілля готовий говорити про що завгодно, тільки не про компанію «Крона».

— До розмови про пташок… Мені треба підрізати крильця одному Крилову, а то він вважає себе бозна ким.

— Так, коли чоловік твоєї дівчини заривається й не дає розлучення — це змушує діяти… — і тут же додає: — необдумано.

— Та нічого незаконного я й не планую. Ось мій план. На проспекті Свободи стоїть один давній недобуд. А в Крилова — інвестиційна компанія. Треба створити видимість інтересу до цієї будівлі: підключити кілька дрібних фірм, які почнуть активно обговорювати купівлю, запити, документи. Крилов, звісно, захоче поклопотатися, підтягне своїх клієнтів, вкладеться в переговори. А потім з’ясується, що об’єкт проблемний: земля під ним спірна, комунікації не проведені, дозволу немає. Угода зірветься, а він залишиться винним перед своїми інвесторами. Уявляю його обличчя, коли зрозуміє, що недобуд так і залишиться недобудом.