Розділ 31. В друзки…

Роман

— Роман, — ледь чутно вимовляє незнайома мені дівчина, коли я приймаю виклик.

— Хто це? — питаю різко. Я на будівництві. Справи не ладяться, а робітники поруч сперечаються так, що доводиться притискати телефон до вуха сильніше.

У співрозмовниці теж шумно — на задньому фоні чути крики.

— Це Софія… помічниця Олесі, — промовляє дівчина.

Миттєво напружуюся й, змахнувши рукою, шикаю на робітників.

— Що? Говори голосніше, — вимагаю від Софії.

— Богдан Андрійович тут… сваряться… — голос Софії тоне в шумі. Чую уривками, але цього достатньо, щоб зірватися й рвонути на допомогу.

— Їду, — кидаю Софії лише одне слово, вже прямуючи до машини.

— Романе, ти куди? — кричить мені вслід виконроб.

— Все потім, — відмахуюся від нього.

Я тисну на газ, а думки б’ють сильніше, ніж мотор. Усе це — моя вина. Проґавив момент, загруз у будівництві, у суперечках, у нескінченних справах. Забув, що кілька днів тому Артем Жук дав згоду на заміну будівлі. Для мене це було логічне завершення одного з етапів плану, для «А‑Банку» — вигідна пропозиція, а от для Крилова… швидше за все, сьогодні це стало неприємною новиною.

І ось тепер Крилов лютує. Тільки прийшов він не до мене, а до Олесі. Думаю, він навіть не здогадався поєднати нас із нею воєдино. У його голові не може народитися нічого вартого, щоб простежити весь ланцюг подій. Для нього Олеся — червона ганчірка для бика, зручна винуватиця всіх його бід.

Я мав передбачити, мав попередити, мав бути поруч. Я мав обговорити цей момент із Жуком. Сказати йому, щоб не тягнув і одразу, як тільки домовилися, подзвонив Крилову. А замість цього все пішло шкереберть. Злість накриває, і я б’ю кулаком по керму.

Я лечу вулицями, і хоч самий розпал робочого дня, здається, ніби машин і людей не поменшало. Усі кудись поспішають, сигналять, штовхаються — місто живе своєю метушнею, а в мене всередині все кипить. Кожен світлофор, кожен пішохід на переході дратує: я прямо відчуваю, як цокає час. Він уже там, а я все ще тут… Я стискаю кермо так, що пальці біліють.

І в голові лише одна думка: «Хай тільки спробує — на шматки порву!»

Кидаю машину абияк припарковану біля галереї й, перескакуючи через кілька сходинок одразу, швидко підіймаюся. Двері піддаються з першого ривка, і я опиняюся всередині. Охоронця немає на посту. Для відвідувачів ще рано… На перший погляд — тиша, ніби нічого не відбувається.

Зали зустрічають мене порожнечею. Невже запізнився? Я йду швидким кроком, майже бігом, повз картини й скульптури, які в цей момент здаються недоречними й дратівливими. Я хочу побачити Олесю, переконатися, що з нею все гаразд… а не все це.

І тільки діставшись до кабінету Олесі, чую її втомлене:

— Залиш мене в спокої.

Різко відчиняю двері й заходжу. Богдан розвалився в її кріслі, як господар, відкинувшись назад і поклавши ногу на ногу. Його поза демонстративна, нахабна, ніби він тут цар і бог. А Олеся стоїть біля вікна, напружена, стискає руками підвіконня. Почувши звук дверей, вона обертається — в її очах втома й полегшення водночас. Але за секунду спалахує вогник страху. Вона боїться його реакції на мене. Може, боїться осуду з його боку?

— Неочікувано, — вимовляє Крилов, розвалившись у кріслі. — А я думаю, хто це в мене відбив клієнта? Ну точно не моя жінка. У неї ні розуму на це не вистачить, ні фінансів… а натурою навряд чи Жук візьме.

Я відчуваю, як у грудях піднімається хвиля протесту й гостре бажання врізати цьому типу просто в щелепу. Його слова — брудні, принизливі, і він кидає їх навмисно, щоб ударити по Олесі, зачепити, образити, принизити.

Але замість того, щоб піддатися пориву, я надягаю на обличчя непробивну маску й упевнено заходжу в кабінет. Сідаю навпроти нього, приймаючи зручну позу, ніби в мене все під контролем. Усередині кипить, але зовні — холодна сталь.

Богдан примружується, оцінюючи мене, і в його погляді миготить виклик. Він явно чекав, що я зірвуся, але я вибрав іншу зброю — спокій, який дратує сильніше за будь‑який удар.

— Звідки ти такий узявся? — питає зневажливо. — Вискочка. Звик розкидатися батьковими грошима… мажор.

— Ну, татовими чи не татовими, а «А‑Банк» тепер купує приміщення в мене, — смикаю кутиками губ у їдкій усмішці. — Крім галереї в цій будівлі не буде нічого.

— Що, моя жінка сподобалася, так? Уже дала?.. Ну і як? Мені щось не дуже… — криво всміхається.

— Так у невмілих руках навіть та жінка, що звикла продавати себе, здаватиметься колодою, — відповідаю холодно, дивлячись йому просто у вічі. — Може, ти просто нікудишній коханець, га, Богдане Андрійовичу?

У нього заграли жовна. Самовдоволена усмішка сповзла з обличчя, і в очах промайнула лють. Виявляється, неприємно, коли вказують на недоліки. А раз його це зачепило, значить, тема болюча.

І куди ж він стрибає по молоденьким? Хоча таким, як його Поліна, від нього потрібні лише гроші. Решту вона купить сама — і його навіть не спитає.

— Ти знаєш, із ким зв’язався, щеня? — питає він, дивлячись на мене спідлоба.