Розділ 30. Страхи́ та й го́ді!

Олеся

Я тісно спілкуюся з Романом усього кілька днів, а відчуття, що ми знайомі вічність, не покидає мене. І це лякає. Я не вірю у «другу половинку», в єдність почуттів та іншу красиву нісенітницю. У житті все простіше: людина або тебе влаштовує, і ти готовий заплющувати очі на її дивності й недосконалості, або ні.

Як кажуть: обпікшись на молоці, дуєш на воду?

А я навіть не просто обпеклася — у мене опіки четвертого ступеня. А разом із ними довіра вже не додається.

Я ловлю себе на тому, що всюди чекаю підступу, постійно насторожена. Це стало звичкою — готуватися до найгіршого, щоб не розчаруватися, щоб убезпечитися й не було боляче. Наче я вже готова прийняти найстрашніше й сказати у виправдання:

— Я так і знала.

І начебто з Романом усе інакше. Однозначно, він не Богдан. Але його методи ставлять мене в глухий кут. Він діє занадто швидко, імпульсивно, самовпевнено, ніби заздалегідь упевнений, що чинить правильно. І буде тільки так, а не інакше. Його рішення від початку «правильні» й не потребують обговорення. А в мене вже було без розмов — одноосібна влада. Я втомилася мовчати й мовчки поступатися, приймаючи чужі нав’язані правила.

Так, я розумію: він хоче допомогти. І на цьому етапі всі його дії спрямовані на мій захист. Але…

Я не знаю, як правильно. Я не знаю, як треба.

Я хочу елементарного — спілкування. А не гнітючої тиші диктатури.

Роман примружує очі й дивиться на мене уважно, ніби намагається зрозуміти, що саме я зараз відчуваю, мій внутрішній стан. У його очах немає роздратування — швидше розгубленість і бажання зрозуміти й достукатися. Він не сперечається, не тисне, а просто сідає навпроти, трохи нахиляється, ніби скорочуючи дистанцію. Важко зітхає й кладе свою руку на мою.

— Якщо я роблю щось не так, скажи, — говорить тихо, ніби боїться сполохати.

Я бачу, як його плечі трохи опускаються, ніби його самого напружує боротьба зі мною й моїми страхами. Але він не відступає. Наполегливий… Його долоня тепла, упевнена, і в цьому дотику немає й краплі тиску — лише підтримка. Він дивиться так, ніби готовий слухати будь‑які мої слова, навіть найнеприємніші.

І знову ставлю собі запитання: «Ну от навіщо я йому зі своєю тривожністю, страхами, образами й психологічними травмами? Навіщо він ступив на цю довгу й невдячну дорогу до мого серця?»

Знову повторюю собі: «Рома не Богдан». Той би вже спалахнув, накричав, сказав би, що більше й пальцем не поворухне заради мене. А тут — людина, яка готова слухати. Він сидить навпроти, не відводить очей, ніби чекає, що я сама вирішу, що сказати. І це лякає сильніше, ніж диктат. Бо я не знаю, що сказати. Я не знаю, як правильно.

Здаюся під натиском Роминої усмішки — обережної, майже несміливої. У ній є щось, що змушує мене повірити: він справді хоче зрозуміти. Не виправити мене, не підкорити, а просто бути поруч. І не тому, що я знаменита, багата чи ще якась, а тому що я — це просто я.

— Я не хочу сюрпризів. Я хочу знати все, — кажу впевнено.

— Без проблем, — легко погоджується.

І це збиває мене з пантелику. Я готувалася почути заперечення, виправдання, звичне «я сам знаю, як краще». А він просто погоджується, ніби це найприродніша умова.

Починаю ненавидіти саму себе. Ну як змусити себе залишити минуле в минулому? Не порівнювати зовсім різних чоловіків, не проєктувати на теперішнє обпікаюче минуле? Вимкнути самоаналіз, гіпертривожність і повернути собі легкість та віру в людей.

— Пробач, — кажу цілком щиро.

Роман дивується й піднімає брови. Він не розуміє причини мого вибачення.

— За що?

— За те, що я така складна. Тобі було б значно простіше жити без мене. Якби я не пішла на той захід… — заводжу заїжджену платівку.

— То я б так і залишився самотнім і нещасним, — встигає вставити коментар. — Іди сюди, — тягне мене за руку.

Підіймаюся й обходжу стіл. Роман відсувається, даючи мені можливість сісти до нього на коліна. Ще кілька таких моментів «утішання» — і я з легкістю пропишуся тут. Я вмощуюся в нього на колінах і вперше за довгий час відчуваю, що можу просто видихнути. Його руки міцно тримають мене, але не стискають — у цьому немає й краплі тиску, лише тепло й упевненість. А ще — його вже звичний поцілунок у мою скроню чи маківку. Є в цьому щось…

І раптом стає спокійно. Усі мої тривоги, страхи й звичка чекати підступу ніби відступають на крок назад. Я притискаюся до грудей Романа й чую монотонний стукіт його серця, і цей упевнений ритм звучить надійніше за будь‑які обіцянки.

Я знаю: завтра знову будуть сумніви, знову прийдуть спогади, знову захочеться сховатися. Але зараз — саме в цю хвилину — я можу дозволити собі повірити. Повірити, що поруч є людина, якій я небайдужа.

І це радує й водночас лякає. Бо з цим буде важко й боляче розлучатися.

— То в чому твій план? — повертаюся до основної розмови.

— Мій план простий, але надійний, як швейцарський годинник, — тепер у голосі Романа прослизає самовдоволення. — Крилов твій… точніше, не твій… незабаром втратить інтерес до цієї будівлі. Він уже нічого не може з нею зробити. Будь‑яка організація, яка вирішить узяти будівлю в оренду, так чи інакше буде її модернізувати, перебудовувати, підганяючи під свої потреби. А це вже заборонено. Коли я був у Крилова в конторі, він проговорився, що «А‑Банк» готовий забрати її в довгострокову оренду, а може й купити… я вже й не пам’ятаю, — хмуриться, намагаючись відтворити той момент розмови, — та це й неважливо… Коротше, «А‑Банк» уже не цікавить будівля галереї. Упевнений, з Артемом Жуком ми знайдемо спільну мову… А інших претендентів, як я розумію, немає.