Розділ 29. Макулатура для культури

Роман

— Маргарито Аркадіївно, — пришвидшую ходу, побачивши, як із кабінету виходить саме та, кого я шукаю, бігаючи поверхами.

— О, Ромко, привіт, — різко зупиняється й дивиться поверх окулярів, як сувора вчителька. — Чого ти тут носишся?

— Вас шукаю, — зупиняюся поруч і переводжу подих. Біганина по Міністерству культури — це майже олімпійський вид спорту… з перешкодами.

— Навіщо? Невже вирішив одружитися на моїй Катерині?

— Думаю, що Катерина не дуже й рветься… — видаю правду.

Катерина в неї гарна дівчина: ми навчалися в паралельних класах і разом ходили до художньої школи. Не знаю, яку роль уміння малювати зіграло в її дорослому житті — адже стала вона перекладачкою. Але заміж вона точно не хоче: кар’єристка до мозку кісток. За останніми даними, працює при японському посольстві.

— Просто поряд немає надійного й позитивного… — каже вона як мати, що переживає за свою самотню доньку. Але тут же осікається, розуміючи: якби я хотів, давно б упадав за її Катериною. Сором’язливим я ніколи не був. — То навіщо ти мене шукаєш? — Маргарита Аркадіївна примружується, очікуючи прохання.

— Хочу подати документи, — відповідаю. — На присвоєння одній будівлі статусу об’єкта культурної спадщини.

— Якій ще будівлі? — щиро дивується вона.

— Купецький дім на вулиці Миру. Там зараз галерея. Один із власників планує віддати цю будівлю під відділення банку. Зрозуміло, що будуть перебудовувати…

Маргарита перебиває:

— Ну ти даєш! Це ж роботи непочатий край! — поправляє окуляри й важко зітхає, ніби я вже кинув їй на плечі мішок із картоплею.

— Ну, Маргариточко Аркадіївно, є таке слово — «треба», — беру її під руку й веду в бік її кабінету.

— Треба, треба… — бурчить вона. — Кому треба?

— Мені, — відповідаю впевнено.

— А утримувати потім його хто буде? — Маргарита поправляє окуляри й важко зітхає. — Ти раз — і в кущі. А це ж не просто так! Контроль, нагляд, фінансові зобов’язання… Взяли на баланс — звітуй. А про міжнародні зобов’язання я взагалі мовчу! — відмахується, ніби вже відчуває тягар на плечах. — Знаєш, яка буде моя відповідь?

— Яка? — питаю, внутрішньо готовий до відмови.

— Грошей немає! — відрізає вона.

— А якщо подумати? — намагаюся зачепитися.

— Що тут думати? Купець той, що, знаменитий якийсь був?

— Та звичайний, — знизую плечима.

— От і я про те! — різко відповідає. — Навіщо нам звичайний? Раз за життя не оцінили, то навіщо він нам через сто років?

Я нахиляюся ближче, намагаючись говорити спокійно, але твердо:

— Не в купці справа, Маргарито Аркадіївно. Дім — частина історії міста. Якщо ми його втратимо, завтра втратимо ще з десяток таких.

Вона хитає головою, але слухає.

— А гроші? — не здається. — Реставрація, охорона, звіти… усе це ляже на міністерство.

— Я готовий узяти реставраційну частину на себе. Зроблю все якнайкраще, — клятвено обіцяю. — У мене є ресурси, ви ж знаєте. Головне — щоб на тому місці навіки була галерея.

— Амінь, — киває Маргарита, охоче погоджуючись. І тут же новий виток протесту: — Ти розумієш, що це означає? — її голос стає м’якшим, але все ще суворим. — Перевірки, комісії, погодження. Це роки.

— Розумію, — киваю. — Але роки — це надто довго, потрібні дні.

Аркадіївна лише покрутила пальцем біля скроні. Засуджує. Не вірить у проєкт. Воно й зрозуміло: навіщо їй зайвий геморой, коли пенсія не за горами. А в заступника міністра пенсія не копійчана, є що втрачати. Але я не здаюся й продовжую говорити з ентузіазмом і юнацьким запалом:

— Якщо не почати зараз, через рік уже буде пізно. Мені треба діяти негайно.

— Диви який, треба йому… — бурчить, як моя бабуся. — Нічого конкретного обіцяти не буду. Давай зробимо так: документи приймемо на вивчення. А там видно буде…

— А мені дасте папірець із печатками, щоб у разі чого відлякувати «яструбів», які бажають посягнути на культурну спадщину?

— Авжеж, — дивиться осудливо, ніби я посягнув на статус міністерства, прирівнявши його до базару. — Слухай, так може папірцем і обійдемося? — у її голосі промайнула надія на полюбовне вирішення питання.

— У якому сенсі?

— Ми приймемо документи й покладемо в довгий ящик. Поки суть та діло, твої «яструби» втратять до будівлі будь‑який інтерес. Навіть саме прийняття документа ставить на перебудові жирний хрест. А там… або комісія, вивчивши історію, внесе його до реєстру, або… — замовкає, а потім, подумавши, додає тихіше: — я піду на пенсію, і мені буде паралельно.

— Ви — свята, — запевняю її. Від чого вона миттєво червоніє й, відмахуючись, каже:

— Ох ти, Ромко, і лестун. — І знову вмикає сваху: — Катерині такий би не завадив. Жили б «душа в душу»…

— То вона мені плюне, то я їй, — бурчу собі під ніс. Ні, Катька не погана, тільки характер у неї не жіночий. Їй потрібен підкаблучник. А я — не він.