Розділ 28. Жук і компанія…

Роман

— Роман Білий? — Артем Жук, керівник «А‑Банку», дивиться на мене з цікавістю й простягає руку для привітання. — Чим зобов’язаний?

— Добрий день, Артеме, у мене для тебе цікава пропозиція.

— Ну, ходімо до мого кабінету… — у його погляді легке замішання й недовіра. Пропускає мене вперед і каже: — Люблю, коли одразу переходять до справи. Усі ми зайняті люди, зі часом у нас біда.

Ми заходимо до просторого, світлого кабінету. Артем, звісно, «зовсім не любить» виставляти своє становище напоказ… у кожній деталі відчувається демонстрація високого статусу: масивний стіл із темного дерева, шкіряні крісла, на стіні — абстрактна картина, ніби натяк на смак господаря до сучасного мистецтва.

«Олесі б таке, мабуть, сподобалося…» — мимоволі спливає думка. З її появою в моєму житті думати про неї стало звичкою — і це мене зовсім не обтяжує. Навпаки, у грудях стає тепло, й хочеться усміхнутися.

Артем сідає навпроти, схрещує руки й уважно дивиться:

— Ну, Романе Білий… здивуй мене.

Хочеться хмикнути на його надуту діловитість і серйозність. Усе це виглядає занадто награно. Ну прямо дон мафії… або ким він там себе уявив?

— Я дізнався, що ви плануєте прибрати до рук одну будівлю в центрі… — Артем хмуриться.

— Звідки ця інформація?

— Вітер… — роблю змах рукою. — Втім, яка різниця. Я хочу запропонувати вам кращі умови.

— Що може бути кращим за будівлю в центрі? — він робить поблажливий вираз обличчя, даючи зрозуміти, що здивувати його буде складно. Та й узагалі, усе, що я кажу, його мало хвилює. Адже, на його думку, усе вже вирішено. Артем Жук — ще той жук. Що можу сказати: досвідчений гравець.

Тільки він не знає, що я не просто добрий хлопець. Тому треба одразу переходити до козирів і накривати. Танці з бубном залишимо для вузьких спеціалістів.

— Ставлю вас до відома, що з тією будівлею не все так просто, як подає вам пан Крилов. У будівлі розташована галерея…

— Так, я щось про це чув… — відмахується він, ніби галерея — це несерйозно, а головне — малоцікаво. Адже галерея — це не банк. Банк потрібен усім, а кому потрібна галерея? — Вони повинні кудись там переїхати. Ми дали їм місяць на збори й переїзд.

— Вам не треба чекати місяць. Я ставлю вас до відома зараз: переїзду не буде. Там була галерея, там вона й залишиться.

Артем цокає й закочує очі, показуючи всім своїм виглядом, що я для нього ніхто зі своїм словом проти його вибудованої системи. Усе схоплено, налаштовано й буде працювати… Але це лише на його думку.

— Я забув… яку організацію ти представляєш? Черговий фонд захисту старовини й давнини?

— Ні. Я власник і генеральний директор будівельної компанії «Білі Холми». Ми будуємо елітну нерухомість.

— Навіщо тоді тобі галерея? — у нього в голові не сходиться формула два плюс два.

— Тому що вона дорога важливій для мене людині.

— Ну послухай… усе це несерйозно. Ми вагома організація, а всі ці ігри…

— Ніяких ігор. Я прийшов не з порожніми руками, а з чудовим рішенням цієї проблеми, — дістаю з робочого шкіряного портфеля креслення по добудовуваній будівлі ЖК «Еліт» і розкладаю перед Артемом. — Ось приміщення, яке я вам пропоную. Увесь перший поверх може бути вашим. А це, я тобі скажу, не купецький будиночок, а майже тисяча двісті квадратних метрів. Для повноцінного головного офісу банку — дуже пристойна площа. Тут можна розмістити просторий клієнтський зал з окремими зонами обслуговування, касовий вузол. Поки будівля на фінальному етапі будівництва, ми легко можемо посилити несучі конструкції для облаштування сховища. У цій частині будівлі можна виділити місце під серверну й IT‑інфраструктуру — окремий блок із системою охолодження. Ось тобі й просторі офісні кабінети, і переговорні — гнучке планування дозволяє «гратися» перегородками. З боку чорного входу можна організувати охоронний пост і КПП. Паркінг — розміром із пів футбольного поля, що ідеально для співробітників і клієнтів. І зауваж: немає заторів у години пік, вільний під’їзд до банку, зручна розв’язка. Перемістись ви з тісного будиночка всього на пів кварталу — і як змінюється загальний вигляд…

Артем уважно слухає, але його реакція залишається стриманою. Він трохи нахиляється над кресленнями. За поглядом бачу, що пропозиція його зацікавила, але він не був би Жуком, якби не піддав усе сумніву.

— Ти красиво розповідаєш, — промовляє він із легкою усмішкою. — Метраж пристойний, паркінг вражає… і те, що можна одразу закласти сховище, — це аргумент.

Він відкидається на спинку крісла, схрещує руки й якийсь час мовчить, ніби зважує вигоду. Потім додає:

— Тільки от я тебе не знаю. Чому я маю розпрощатися з Криловим і повірити тобі на слово? Розумієш, Білий, я не люблю сюрпризів. Ніхто їх не любить. Усе має бути прозоро. Якщо твій «Еліт» справді готовий під банк, то це може бути хід. Тільки врахуй: я не ведуся на красиві слова й незрозумілі креслення. Мені потрібен конкретний договір із ще більш конкретними сумами.

— Все буде. Хочеш, прямо сьогодні пришлю до тебе спеціаліста. Можете виїхати на будівництво й переконатися, що це не мертве будівництво. І… як би тобі не хотілося думати, що будівля галереї в будь‑якому випадку за тобою, розчарую. Завтра я подаю документи до Міністерства культури про присвоєння цій будівлі статусу «об’єкта культурної спадщини». Як ти шариш у банківській справі, так і я знаю своє діло в будівництві. Навіть із моменту подання заяви на будівлю накладаються обмеження: ніхто не дасть дозволу там щось перебудовувати. І, як останній аргумент, я знайду експертів, які підтвердять зношеність усіх комунальних систем, стін… та чого завгодно.