Розділ 27. Мутимо воду

Роман

Сьогодні я не їду на роботу — я лечу на крилах. Мене розпирає від радості, ніби всередині вибухнув феєрверк. І як би я не намагався приховати це від сторонніх, придуркувата усмішка видає мене з головою.

— Доброго ранку, — Ганна кидає на мене мимохідний погляд і вже збирається повернутися до своїх справ. Але, помітивши, що я не такий, як завжди, зупиняється, відкладає папери й із подивом продовжує стежити за моїм проходом. — Що це ви такий радісний? Ми виграли тендер на забудову всього міста? Футбольна команда потрапила до Ліги чемпіонів?

— Ти мене з кимось плутаєш, — розпливаюся в усмішці. — Я не фанат футболу.

У момент її здогадів про мій піднесений настрій до приймальні заходить Ілля. Він висуває свою версію — кардинально не схожу на Ганнину, але влучну й таку, що потрапляє прямо в ціль:

— У когось учора вночі був секс! — плескає в долоні. — І навіть до бабки ходити не треба…

Хоче продовжити, але я його перериваю:

— Зекономимо твій час на ходіння по бабках… Займемося роботою, — пропускаю його до свого кабінету. — Що там у нас по «А‑Банку», вдалося щось дізнатися?

— Я знаю одного хлопця… він фінансовий аналітик у консалтинговій компанії, так от… він дав мені контакти іншого хлопця, який…

— Ілля, — зупиняю друга, — давай скоротимо ланцюг із шести рукостискань до фінального кореспондента.

— Який ти прудкий, це тобі не секс, тут кожен етап важливий, — не забув підколоти «дружок».

— Ха‑ха‑ха… тричі. Жарт про секс, сказаний двічі, тягне на відсутність виховання і…

— Сексу? — регоче.

— То що там із шостою парою рук?

— Зупинимося на третій… але це формальність. Так от! — Ілля радісно плескає долонями по столу, ніби вже закрив усі питання. — Артем Жук — син власника «А‑Банку» й за сумісництвом керівник цієї контори. Він, на відміну від старого Жука, який, за чутками, ще той…

— Жук… — не втримався й вставив свій їдкий коментар.

— Це слабко сказано. Кажуть, дядько виходець із криміналу. Нам із ним краще не вести розмови — не потягнемо. Йому треба все розкладати по поличках, розжовувати й умаслювати. А син… він наших років, йому головне — розписати плюси.

— Коли ми зможемо з ним зустрітися?

— Я над цим працюю… Думаю, з ним можна буде домовитися. Головне — зловити.

— А що у нас по вільних будівлях? Є щось рівноцінне й у центрі?

— Там же не все так просто… — хитає головою Ілля. — Їм потрібно не просто приміщення, а об’єкт, який відповідає банківським стандартам: надійні несучі конструкції, пожежна сигналізація, охорона, відеоспостереження, касовий вузол і сховище. Плюс просторий зал для клієнтів і нормальна серверна для їхнього IT. Без цього вони навіть розглядати не будуть.

— Ну так і галерея цим вимогам не відповідає, — підмічаю я. — Значить, усе одно будуть перебудовувати. Наскільки я пам’ятаю, банківського сейфа в галереї немає…

— Слухай, — Ілля клацає пальцями, ніби йому прийшла слушна думка, — а кому ми планували продати весь перший поверх у ЖК «Еліт»? Це ж будівля буквально на сусідній вулиці. І там розв’язка зручніша, немає цих постійних заторів. З боку чорного входу вони спокійно зможуть зробити контрольно‑пропускний пункт для свого транспорту… там паркінг розміром із пів футбольного поля. І будівництво якраз на тій стадії, коли можна погратися з перегородками й вибудувати їхній ідеальний простір.

— Так… там можна розгулятися. Якраз для головного офісу. Я підготую пропозицію, а ти признач зустріч із ним.

— Ти будеш грати у відкриту? — хмурюся, не розуміючи його питання. — А раптом він скаже Крилову, хто перебив його ідеальну угоду?

— Чого мені боятися? Хай знає Крилов, що за Олесю є кому постояти й не розслабляє булки. Коли людина на взводі, вона робить необдумані кроки, помиляється. А цей тип так і напрошується, щоб його прикопали разом із його компанією.

— І чого ти так на нього вз’ївся? У провалі шлюбу винні дві сторони… — філософськи каже Ілля.

— Він брудно й дріб’язково мстить. Не по‑чоловічому боротися зі слабкою жінкою, — стискаю щелепи, злюся на Крилова й згадую морально зламану Олесю, яка сиділа біля стіни в галереї, наче поламана лялька.

Ілля розпливається в похабній усмішці.

— Як молода? Гарна, чортівка? Коли познайомиш?

— З тобою? — показую на нього пальцем і відповідаю: — Ніколи!

— Чого це? — обурено.

— Скажи, хто твій друг — і я скажу, хто ти. Подумає, що я легковажний, ненадійний…

— Хіба я такий?

— Ні. Але до тебе справжнього треба докопатися. На це потрібні роки. А Олесю треба хапати на бігу, поки не схаменулася… От років через п’ять…

— Ага, коли у вас буде троє дітей, — коментує мою думку, — і вона буде вагітна четвертим та просто фізично не зможе втекти, ось тоді ти нас і познайомиш. Так і скажи, що боїшся конкуренції, — випинає груди, показуючи себе у всій красі.

— Думаєш, що вже ревную? — думка зі сторони іноді буває правдивою.