Розділ 26. Дивна сповідь

Олеся

Я довго мовчу й просто дивлюся в очі Романа, ніби сама тиша тримає мене за горло. Я не можу навіть елементарного — відкрити рот і сказати хоч щось… навіть просто відмовитися від цієї розмови. Може, мені й справді потрібно виговоритися, тільки от… з чого почати? І чи той це чоловік, перед яким варто вивертати душу?

Слова накопичувалися всередині роками, утрамбувалися, перетворившись на величезну масу — мабуть, уже розміром із цілий Монблан.

— Все вже добре, — раптом каже Роман, ніби розуміє, що всередині я повна суперечностей, які розривають мене на частини. — Ти говориш про те, що було, не для того, щоб я засудив, а щоб стало легше.

Він торкається моєї щоки й ніжно проводить рукою, ніби заспокоює, стираючи невидимі сльози, які напевно були б, якби в мене залишилися сили їх пролити.

— Це буде найдивніша розмова в моєму житті, — кажу тим голосом, який сама й не впізнаю. Це явно незнайомка, за сповіддю якої я спостерігаю збоку.

— Чому?

— Моє життя раніше нікого не цікавило… мабуть, і мене теж. Жила — та й жила, не краще й не гірше за інших. А тепер про нього треба розповісти… Тільки що?

— Навідне питання… Чому ти вибрала Крилова? Що в ньому могло тебе привабити? Я розумію його нову пасію…

— Ти й її бачив? — от уже прилипала, ніби не вилазить із його кабінету.

— І дитину я теж бачив, — дивує мене Роман ще більше. — Пані міцно взялася за твого чоловіка. Тільки… чому ти за нього не боролася? Минуло кохання?

— А чи було воно те кохання? — ставлю запитання вголос. — Я вийшла за нього заміж у вісімнадцять. Він був старший, з амбіціями, привабливий. Так, візуально він мені сподобався. Він був першим чоловіком, який проявив до мене зовсім не дружню увагу. А оскільки нікого до нього в мене не було, тато настояв, щоб усі «шури‑мури» — тільки після весілля. Він із тих, хто при будь‑якій нагоді вигукує: «А що скажуть люди!». Зі мною це спрацювало на ура, а от із Дашею — вже ні. Перші років п’ять жили добре. Це зараз я розумію, що для мене добре — це було те, що він мене нічим не обтяжував. Я навчалася в університеті, ходила куди хотіла й робила що хотіла. Ні тобі пелюшок, ні каструль із борщами…

— Не шлюб, а мрія, — усміхається Рома.

— Тоді закінчити університет для мене було важливо… А діти? До двадцяти шести мені було чим зайнятися. Коли дійшло діло й до цієї розмови, з’ясувалося, що Богдан їх і не хоче.

— А як же… — у нього назріває логічне питання, адже дитина в Богдана все‑таки з’явилася.

— Мабуть, Поліна більш наполеглива. А може, смілива — раз не надто питала в нього дозволу…

— Відчайдушна, я б сказав. І ти нічого не помічала?

— Чого саме? Що в нього на стороні сім’я? — Роман киває. — Для мене не були секретом його зради. Поліна не перша… але найактивніша. Та я на неї й не ображаюся. Сама дурепа: замкнулася, зациклилася на галереї, на чужих дітях…

— То в чому тоді причина? Раз немає почуттів, що заважає вам розлучитися?

— Жадібність Богдана. Він хоче все. Стверджує, що я прийшла до нього з одним чемоданом — і з ним же маю піти. Доступ до рахунків він обмежив. І тепер мертвою хваткою вчепився в будівлю.

— Якщо я зараз скажу: «Віддай йому, я знайду тобі нову будівлю» — це не вирішить проблему? — обережно пропонує Рома.

— Ні, — хитаю головою. — Мій бізнес теж приносив чималі гроші, тому я не готова відмовитися від нього. І я не вважаю себе нахлібницею. У мене була не богадільня, — гарячію, намагаючись довести свою спроможність. — Я платила працівникам зарплату, сплачувала податки й отримувала прибуток. Я дуже багато вклала в цю будівлю. Та й просто звичка! Люди роками знали, що тут галерея, діти приходили на майстер‑класи, заняття… Я не можу просто сказати всім: «Переїжджаємо». Для мене це не просто стіни — це частина мого життя.

— Добре‑добре, — Роман підіймає руки, здаючись під моїм натиском, — я ж не проти. Не гарячкуй. Щось придумаємо.

Притягує мене, притискаючи до грудей. Так і лишаємося сидіти: я в нього на ногах, згорнувшись клубочком, а він заспокійливо гладить мене по спині.

— Що тут вигадаєш?.. — важко зітхаю, ніби разом із повітрям випускаю рештки сил.

Помічаю, що в його обіймах… комфортно. Якщо подумати, що між нами було: пристрасть, похіть, тимчасове помутніння розуму? Я була в афекті. У той момент мені хотілося щось довести собі. Не світу, не людям навколо, а саме собі. Що я варта більшого, ніж просто існування. І все склалося: маски, таємничі образи, пафос… Я — була не я. Я відкрила «темну сторону» Олесі.

Чи зможу я знову стати тією Олесею? Чи то був лише разовий порив?

Від Роми так приємно пахне… Втягаю повітря, наповнюючи легені. Він не солодкий, не приторний, як любить Богдан, а свіжий, із присмаком свободи й солі на губах, ніби ти розсікаєш на яхті океан, а крихітні бризки потрапляють тобі на обличчя. Заплющую очі й чітко уявляю цю картину: я за штурвалом, щиро усміхаюся світові, ловлячи насолоду. А за спиною — Роман… Чудово. Але надто неймовірно, щоб бути правдою.

Підіймаю на нього очі. Погляд ковзає по обличчю, роблячи акценти. У його м’яких рисах є якась благородність, доброта, що розташовує до себе. Він приємна людина, й думаю, у нього багато друзів. А ще дівчат, які мріють із ним познайомитися.